— А чом би й ні? — відгукнувся поет. Єдиним знаком, що виказував ті дві пляшки вина, що їх устиг прикінчити Силен, були розпашілі щоки і ще більш демонічний кут, під яким вигиналися його брови. — У нас іще кілька годин до посадки, і я за те, щоби відсипатися від фуги в цій морозилці вже тоді, коли ми будемо внизу, серед простих тубільців.
— Наш друг має рацію, — тихо підтримав поета Сол Вайнтрауб. — Якщо ми вже погодилися на те, щоби розповідати свої історії, то пообідня година — якраз найбільш цивілізований час для цього.
Отець Гойт зітхнув і підвівся.
— Одну хвилинку, — проказав він і рушив геть із трапезної платформи.
— Гадаєте, він здрейфив? — через пару хвилин поцікавилася Ламія.
— Та ні. — Із темряви попереду дерев’яного ліфта, що слугував головним підіймачем, виринув Лінар Гойт. — Мені просто було потрібно ось це.
Він кинув на стіл два маленькі заплямовані записнички і повернувся на своє місце.
— Декламуватимеш казки із своєї читанки? — обурився Силен. — О, Волхве, вигадуй же небилиці самостійно!
— Та коли ти вже стулиш свою пащеку?! — скрикнув священик. Він провів рукою по обличчю, торкнувся грудей. Вдруге за цей вечір Консул розумів, що дивиться на тяжко хвору людину.
— Пробачте, — перепросив отець Гойт. — Та якщо мені випало розповідати свою… свою історію, я маю переказати ще одну. Цей щоденник належить людині, котра спричинила моє повернення на Гіперіон. Повернення в ці дні. — Гойт глибоко зітхнув.
Консул торкнувся записників. Обвуглені та вкриті сажею, вони нібито пережили пожежу:
— У вашого друга дивний смак, якщо він і досі веде щоденник від руки.
— Так, — погодився Гойт. — Якщо ви готові, то я почну.
Товариство за столом кивнуло. Під трапезною платформою цілий кілометр корабля-дерева летів у холоднечі космосу та бринів нестримним пульсом живої істоти. Сол Вайнтрауб дістав заснуле немовля зі слінга і вкрай обережно переклав його на подушку, що лежала долі біля його стільця. Зняв свій комлог, запрограмував його монідиск на білий шум і поклав поруч. Маля, якому було тиждень од народження, лежало на животику і спало.
Консул чимдалі відкинувся на спинку крісла і спробував відшукати синьо-зелену цятку Гіперіона. Складалося враження, ніби вона росла на очах. Гет Мастін натягнув на носа клобук, так що тіні повністю вкрили його обличчя. Сол Вайнтрауб запалив люльку. Іншим запропонували по ще одній філіжанці кави, яку всі охоче прийняли, зручніше вмостившись за столом.
Мартін Силен, здавалося, пожвавився найбільше од усіх — певно, багато очікував від історії. Він похилився вперед і прошепотів:
— Інколи грань між ортодоксальним ревнителем і апостатом[17] аж надто тонка, — проказав отець Лінар Гойт.
Цими словами розпочалася історія священика. Уже згодом, надиктовуючи його оповідь у комлог, Консул пригадував її як щось цільне, справжній моноліт, позбавлений стиків і швів, од якого відмінусували паузи, хриплий голос і крихти багатослів’я — споконвічні вади людського мовлення.
Своє перше іншосвітове завдання Лінар Гойт — тоді ще юний священик, який народився, виріс і ось тільки-но був висвячений у сан на планеті католиків Пацемі — отримав разом із наказом супроводжувати шановного єзуїта, отця Поля Дюре, до однієї тихої колонії — на Гіперіон. У милостиві часи отець Поль Дюре, безперечно, став би єпископом і, можливо, навіть Папою. Високий, худий аскет із білим чубом, що відкриває шляхетне чоло, та гострим поглядом очей, сповненим переживаннями та не здатним приховати весь їхній біль, Поль Дюре був послідовником святого Тейяра[18], а ще — археологом, етнологом і непересічним єзуїтським богословом. Попри занепад католицької церкви і її звиродніння до майже забутого культу, який терпіли винятково через його химерну старомодність та ізольованість від решти життя в Гегемонії, єзуїтська логіка свого сприту не втратила. Так само не послабнули переконання отця Дюре і в тому, що Свята Католицька Апостольська Церква — остання і найкраща надія людства на безсмертне життя.
