Гіперіон полностью

І отець Гойт знову заплющив очі. Згідно з Генеральним покажчиком, Мамет Спедлінг був маловідомим дослідником із Шеклтонівського інституту на Малому Ренесансі майже півтора стандартного століття тому, автором коротенької реляції, що нині зберігається в Інституті, у якій розповідав про те, як із тільки-но тоді заснованого Порт-Романса він пробирався по болотах, що згодом перетворилися на фібропластові плантації, вглиб континенту. Дорогою йому довелося минути напрочуд тихе вогнелісся, а забравшись повище на плато Розкрилля, він дістався Розколини і зустрівся із крихітним людським племенем, котре, напевно, й було тими самими легендарними бікура.

У своїх куцих записах Спедлінг висловлював припущення, що це нащадки колоністів зі зниклого корабля-«ембріоносця», який зник три століття тому. Він задокументував явні ознаки класичного випадку культурної деградації, притаманні спільнотам украй ізольованим, що страждають від наслідків кровозмішення та нададаптації[21]. Спедлінг висловів не добирав: «…Не минуло й два дні, а мені вже очевидно, що бікура надто тупі, апатичні і бездумні, щоби гаяти час на їх вивчення…» Згодом з’ясувалося, що вогнелісся навколо мало-помалу почало оживати, тож Спедлінг і справді не став гаяти час на спостереження за своїм відкриттям, а натомість поквапився до узбережжя, втративши в «тихому» лісі під час утечі, що зайняла аж три місяці, чотирьох тубільних носіїв, усе спорядження, записи та ліву руку.

— Боже мій, — проказав зі свого гамака отець Гойт. — Чому бікура?

— А чому ні? — м’яко спитав Дюре. — Ми не знаємо про них майже нічого.

— Та ми ж майже нічого не знаємо чи не про весь Гіперіон, — розпалюючись, пояснив молодший священик. — От що б ви, наприклад, сказали про легендарного Ктиря і Гробниці часу на півночі Еквуса за хребтом Вуздечки? Вони ж знамениті!

— То ж бо й воно! Скажи мені, Лінаре, скільки наукових статей написано про Гробниці і ту істоту, Ктиря? Сотні? Тисячі? — Літній священик урешті-решт набив люльку тютюном і прикурив її, що вже само по собі, помітив Гойт, було неабияким подвигом за умов невагомості. — Крім того, навіть якщо той Ктир і реальний, він зовсім не людина. Я ж бо небайдужий тільки до людей.

— Правда, — погодився Гойт, нишпорячи у своєму інтелектуальному арсеналі в пошуках гідного аргументу, — проте нічого особливо загадкового в бікура немає. Ну, віднайдете ви пару десятків тубільців, що живуть у регіоні настільки хмарному, туманному і… малозначному, що їх не помітили навіть власні геосупутники Гіперіона. Навіщо зупиняти свій вибір на них, коли на цій планеті є справді велика загадка?.. Наприклад, лабіринт! — Обличчя Гойта аж світилося. — Ви знали, що Гіперіон — один із дев’яти лабіринтових світів, отче?

— Звісно, — відказав Дюре, над яким росла нерівних обрисів димна півсфера, аж поки її не почали розтягати повітряні потоки на тонке павусся і струминки. — Але в лабіринтів, Лінаре, теж повно своїх дослідників і шанувальників по всій Мережі. І скільки часу ці твої тунелі дев’яти (дев’яти ж?) планет існують? Півмільйона стандартних років? Навіть я би сказав, мабуть — радше три чверті мільйона. Ця таємниця ще може почекати. А от чи можуть почекати бікура? Скільки ще часу мине перед тим, як їхню культуру поглине сучасний світ колонії або ж просто зітруть банальні обставини?

— Може, їх уже не існує, — здвигнув плечима Гойт. — Спедлінг їх бачив давним-давно, і жодних інших повідомлень про них звідтоді не надходило. Якщо це плем’я і справді зникло, то ви змарнуєте весь свій час-у-борг, а тяжкі злигодні і біль, які вам доведеться пережити дорогою туди, виявляться даремним трудом.

— То ж бо й воно! — тихо пахкнув люлькою отець Поль Дюре у відповідь.

Так минула їхня остання година разом у спусковому катері, коли отець Гойт зміг отримати елементарне уявлення, про що думав його супутник. Кілька годин лімб Гіперіона[22] палахкотів над ними білими, зеленими та ляпіс-лазуровими вогнями, аж раптом старий апарат розітнув верхні шари атмосфери, полум’я на коротку мить заповнило собою вікно, після чого вони вже тихо собі летіли на шістдесятикілометровій висоті понад темними скупченнями хмар та осяяними світлом зірок морями, а назустріч їм нісся термінатор планети і разом із ним місцевий схід сонця, схожі на спектральний вал світла.

— Дивовижно, — прошепотів Поль Дюре, більше до себе, ніж до свого юного супутника. — Дивовижно. У такі моменти мене не полишає відчуття… ледве помітне таке відчуття… якою ж пожертвою було сходження Сина Господнього на Землю, де він став Сином людським.

Гойтові схотілося поговорити, однак отець Дюре і далі не відводив очей від вікна, заглибившись у власні думки. За десять хвилин вони вже сідали в Міжзоряному космопорті Кітса, старого священика засмоктало у вир митних пригод і багажних ритуалів, а ще хвилин за двадцять неабияк розчарований Лінар Гойт уже піднімався у космос, знову повертаючись на «Надію-Олег».