Хлопчиком Лінар Гойт вважав отця Дюре заледве не богоподібною постаттю, коли краєм ока бачив його під час рідкісних візитів єзуїта на просемінарії або вже коли сам доріс до статусу абітурієнта-семінариста і відвідував (щоправда, ще рідше) Новий Ватикан. Гойт тільки-но почав учитися у Колежі, як Дюре вирушив у надважливу, профінансовану Церквою археологічну експедицію на сусідню планету Армагаст. А за кілька тижнів після висвячення, після повернення єзуїта, тема тих розкопок утрапила в опалу. Лише найвище керівництво Нового Ватикану знало напевне, що ж власне там відбулося, іншим лишалися балачки про відлучення від лона Церкви і навіть імовірні слухання Святого відділу розслідувань — Інквізиції, яка бездіяльно існувала от уже чотири століття після шарварку, що зчинився зі смертю Землі.
Натомість отець Дюре подав заявку про призначення на Гіперіон — планету, найкраще відому завдяки химородному культу Ктиря, який там і зародився, — а Лінара Гойта відправили його супроводжувати. Можна було тільки уявити, наскільки невдячною здавалася йому ця робота — подорож у ролі, що ввібрала в себе найгірші сторони учнівства, почету і шпигунства без найменших шансів познайомитися з новим світом. Адже згідно з наказом, Гойт мав провести отця Дюре до гіперіонського космопорту й одразу повернутися на той самий спін-зореліт для зворотної подорожі у Всемережжя. Фактично пропозиція, яку адміністрація єпископа зробила Лінарові Гойту, означала згаяти двадцять місяців у кріогенній фузі, пару тижнів польоту планетарною системою в обидва напрямки і добрячий час-у-борг, із яким він повернеться назад до Пацема, на вісім років відстаючи від колишніх одногрупників у боротьбі за місіонерські призначення на шляху по щаблинах ватиканської кар’єри.
Та Лінар Гойт одержав добрий вишкіл у всьому, що стосувалося покори і дисципліни, а тому погодився на цю пропозицію без жодних питань.
Їхній транспорт — ветхий спін-зореліт «Надія-Олег» — виявився подзьобаним віспинами коритом, що не мало навіть слідів штучної гравітації, коли вимикався основний рушій, жодних ілюмінаторів у пасажирських відсіках і жодних розваг на борту, якщо не брати до уваги стимсимуляцій[19] із загального каналу передачі даних, що під’єднувався безпосередньо до спальних місць, аби люди не вилазили зі своїх гамаків і ліжниць. Прокидаючись із фуги, пасажири (переважно заробітчани-іншосвітяни і туристи економ-класу, розбавлені кількома релігійними містиками та майбутніми самогубцями в ім’я Ктиря) так і спали в цих гамаках і ліжницях, харчувалися вторпродуктом у безликих кают-компаніях, змагаючись із нудотою та слабкістю космічної хвороби або ж просто нудьгою впродовж дванадцятиденної глісади із точки спін-виходу і перельоту до Гіперіона за умов повної невагомості.
У ці дні вимушеної близькості Лінару Гойту не вдалося дізнатися від отця Дюре майже нічого нового і взагалі нічого про події на Армагасті, що призвели до заслання немолодого священика. Юний його супутник налаштував свій імплант-комлог таким чином, щоби той знайшов якомога більше відомостей по Гіперіону і вже за три дні до посадки отець Гойт практично вважав себе експертом по цій планеті.
— В архівах збереглися дані про католиків на Гіперіоні, але жодної інформації про тамтешню єпархію, — заявив одного вечора Гойт, коли вони бесідували, підвішені в своїх гамаках у невагомості, поки решта супутників гайнували час в еротичних стимсимсах. — То, напевно, ви займетеся якоюсь місіонерською роботою?
— Аж ніяк, — відказав отець Дюре. — Добрі люди з Гіперіона навіть не намагалися нав’язати мені хоч які свої релігійні переконання, тож не бачу сенсу ображати їхні почуття і займатися поміж них прозелітизмом[20]. По правді, я сподіваюся потрапити на південний материк, Аквілу, і відправитися з Порт-Романса в глиб цього континенту. От тільки не в ролі місіонера. Хочу створити етнологічну дослідну станцію поблизу Розколини.
— Дослідну станцію? — здивовано повторив за ним отець Гойт. Він заплющив очі, щоби підлаштувати імплант, а поглянувши знову на Дюре, проказав: — Але ж, отче, цей район Розкрилля безлюдний і більшу частину року він абсолютно недоступний через вогнелісся.
Дюре всміхнувся і кивнув. Його антикварний імплант усю подорож так і пролежав нерозпакований у багажі, бо імплантами він не користувався.
— Не такий уже й недоступний, — тихо промовив він. — І не геть безлюдний. Там живуть бікура.
— Бікура? — отець Гойт знову заплющив очі. — Але ж це легенда, — нарешті проказав він.
— Гммм, — не погодився Дюре. — Пошукайте перехресні посилання на Мамета Спедлінга.
