Гіперіон полностью

— Воно прекрасне, — проказала Ламія, котра бачила його вперше.

— Приголомшливе вдосвіта й надвечір, — підтвердив Консул.

— Чудесне, — пробурмотів Сол Вайнтрауб, піднімаючи немовля, щоб і воно собі могло його роздивитися. Немовля радісно вовтузилося і не хотіло відривати погляду від власних пальчиків.

— Напрочуд добре збережена екосистема, — схвально промовив Гет Мастін. — М’юїрові це сподобалося б.

— Чорт, — вилаявся Мартін Силен.

Інші озирнулися на нього.

— Ну, і де наш буєр, трясця його матері? — запитав поет.

Четверо чоловіків, жінка й андроїд мовчки подивилися на порожні пристані та голу трав’яну рівнину.

— Затримався, — припустив Консул.

Мартін Силен хрипко реготнув:

— Або вже відчалив. Ми ще вчора мали сюди прибути.

Полковник Кассад приставив до очей свій потужний бінокль та обвів ним крайнебо.

— Мені здається малоймовірним те, що вони могли віддати швартови без нас, — проказав він. — Адже буєр відправляли безпосередньо священнослужителі культу Ктиря. А вони особисто зацікавлені в нашому паломництві.

— Можна піти пішки, — обізвався сполотнілий і слабкий Лінар Гойт. Певно, силу над ним водночас мали і ліки, і біль. Він заледве говорив, не кажучи вже про те, щоби куди-небудь іти.

— Ні, — заперечив Кассад. — Це сотні кілометрів і трава вище голови.

— А компаси? — запитав священик.

— На Гіперіоні компаси не працюють, — помахав головою Кассад, не відриваючи погляду від бінокля.

— Пеленгатори? — не здавався Гойт.

— У нас є автоматичний радіопеленгатор, — відгукнувся Консул, — але справа не в ньому. Трава гостра. Півкілометра, і ми залишимось в одному лахмітті.

— Не забувайте про трав’яних змій, — опустив нарешті бінокля Кассад. — Може, це й добре збережена екосистема, але для прогулянок вона не годиться.

Отець Гойт зітхнув і мало не зомлів у куцу травичку на маківці пагорба.

— Ну, гаразд, ходімо тоді назад. — У його голосі навіть чулося якесь полегшення.

Наперед виступив А. Беттік:

— Екіпаж із радістю дочекається вас і переправить до Кітса на «Бенаресі», якщо буєр так і не з’явиться.

— Ні, — знову заговорив Консул. — Беріть катер і відпливайте.

— Агов, бляха-муха, скинь трохи обертів! — заволав Мартін Силен. — Хто тебе вибрав диктатором, аміґо? Нам треба туди потрапити. Але якщо драний буєр не явиться, то доведеться шукати іншого шляху.

Консул крутнувся на закаблуках і глянув в обличчя курдупеля.

— Як? Пароплавом? Два тижні вздовж узмор’я Гриви та по периметру Північної літоралі до Оттона або іншого плацдарму? І це тільки в тому разі, якщо знайдуться вільні кораблі. Але зараз весь морехідний транспорт на Гіперіоні, напевне, задіяний для евакуації населення.

— Ну, то дирижаблем, — прогарчав поет.

Тепер розсміялася Брон Ламія:

— А як же. Поки ми два дні йшли річкою, то так багато їх бачили.

Мартін Силен розвернувся до жінки, стиснувши кулаки, аж раптом усміхнувся:

— Гаразд, добродійко, і що ж нам тепер робити? Може, когось офірувати трав’яній змії, і тоді боги транспорту зглянуться на нас?

Ламія відповіла крижаним поглядом:

— Мені здавалося, куций чоловічку, що вогненні офіри — це радше в твоєму стилі.

Між ними двома став полковник Кассад і гаркнув командним голосом:

— Годі. Консул правий. Лишаємось тут, поки не прибуде буєр. Пан-Мастіне, пан-Ламіє, підете з А. Беттіком і наглянете за розвантаженням багажу. Отець Гойт і пан-Силен зберуть трохи дров для багаття.

— Багаття? — перепитав священик. Угорі було спекотно.

— На ніч, — пояснив Кассад. — Ми ж бо хочемо, щоб із буєра нас помітили? А тепер ворушіться.

Надвечір за відплиттям моторного катера вниз за течією річки спостерігало мовчазне товариство. Навіть із відстані двох кілометрів Консул міг роздивитися синьошкірий екіпаж. «Бенарес» біля причалу виглядав старим та облишеним, уже перетворившись на частину покинутого міста. Коли човен зник удалині, прочани розвернулися обличчями до Трав’яного моря, чиїм прибоєм та відмілинами (як про них уже став думати Консул) поповзли довгі тіні, що їх відкидали крутосхилі береги Гулаю. Трохи далі барва моря нібито мінилася в тональності, спершу набуваючи аквамаринового відсвіту, а згодом узагалі тужавіючи із натяком на свої соковиті глибини. Ляпіс-лазурове небо тануло в червоно-золотих кольорах призахідного сонця, що заливало своїм промінням маківку пагорба та вбирало у рідке світло шкіру пілігримів. Єдиним звуком навколо був шепіт вітру у траві.

— Назбирали, блядь, собі вантажу, — голосно вилаявся Мартін Силен. — І це на жменьку-то людей в один кінець.

А й справді, подумав Консул. Їхні сумки і торби утворили справжню купу на моріжку вершини пагорба.

— Десь там серед них, — проказав Гет Мастін, — може ховатися наш із вами рятунок.

— Ви про що? — не зрозуміла Брон Ламія.

— Точно, — і собі встряг Мартін Силен, що відкинувся та заклав руки під голову, розглядаючи небо. — Прихопив, мабуть, собі парочку трусів «Анти-Ктир»?

Храмовник неквапом похитав головою. Раптові сутінки занурили його обличчя під клобуком у глибоку тінь.