Місто поетів занепадало в мирі. Я там пожив іще років зо два, ну, можливо, зо п’ять. На той момент я вже остаточно з’їхав був з глузду. Навіть зараз в архівних звітах про перших пілігримів до Ктиря можна подибати розповіді про якогось кошлатого кощія у лахмітті, який будив прочан від їхнього гетсиманського сну своїм блюзнірським репетом, постійно стрясаючи кулаками в напрямку безмовних Гробниць часу та закликаючи боягуза вийти звідти.
Минув якийсь час, і божевілля вигоріло саме по собі (хоч його попіл тлітиме завжди), і я пройшов пішки п’ятнадцять кілометрів, що відділяли мене від цивілізації. Впродовж десяти останніх днів вміст мого заплічника полегшав до самого рукопису, а я годувався скельними вуграми і топив сніг для пиття.
Два з половиною століття, що минули з того часу, не варті згадки, не кажучи вже про те, щоб їх знову пережити. Неодноразова терапія Поульсена — для підтримання життя в інструменті — й очікування. Двічі підпільно лягав у холодний сон субсвітлових кріогенних подорожей. Кожна потягла на сторіччя з хвостиком. Кожна стягла своє подушне кількістю мозкових клітин та пам’яттю.
Тоді я чекав. Чекаю і досі. Поему потрібно завершити. І її
Споконвіку було Слово.
Наприкінці ж… коли мине вся честь, все життя, всі турботи…
Наприкінці буде Слово.
«Бенарес» причалив до пірса в Окраї одразу по обіді. Один зі скатів помер ще в упряжці за якихось двадцять кілометрів від пункту призначення, й А. Беттік просто перерізав паски, які припинали манту. Інший протягнув, поки вони не заходилися швартуватися до вигорілої на сонці пристані, аж потім, виснажений, перевернувся, пускаючи бульби з обох бризкалець. Андроїд і цього наказав відпустити, пояснивши, що скатові навряд чи судилося вижити, якщо його підхопить хутка течія.
Прочанам віддавна не спалося, і ще з досвітків вони спостерігали за насуванням ландшафту. Майже ніхто не говорив і не знайшов, що сказати Мартінові Силену. А поет був і не проти… запивав собі сніданок вином та горлав сороміцькі пісні на сході сонця.
За ніч плесо річки стало ще розлогішим, і на ранок від берега до берега Гулай перетворився на сіро-голубе шосе двокілометрової ширини, що прорізало низькі зелені узгір’я південніше від Трав’яного моря. Настільки близько до моря дерева не росли, тож бурі, золоті та верескові відтінки чагарників Гриви поступово виясніли і поступилися місцем соковитій зелені двометрового різнотрав’я північних гін. Цілий ранок пагорби все сильніше розпластувалися по землі, поки не перетворилися на крутоярі пасма обабіч ріки. На півночі та на безводному сході понад обрієм небо майже непомітно помутнішало, і ті з пілігримів, яким довелося пожити на планетах-океанах, зрозуміли, що так наближається море, хоч і мусили повсякчас нагадувати собі, що єдину «водойму» поруч насправді утворювали кілька мільярдів акрів розтрав’я.
Окрай і раніше складно було назвати великим аванпостом, тепер же він узагалі стояв усіма покинутий. Зо два десятки споруд, які обрамляли проторовану від верфі колію, мали абсолютно занедбаний вигляд, а по всій набережній читалися знаки, що ніби промовляли: все населення втекло звідси кілька тижнів тому. А від «Спочинку пілігрима» лишилося саме тільки згарище під горою — колись цьому гостинному дому налічувалося зо три сотні років.
А. Беттік провів товариство схилом крутояру до самого верху.
— Що ви тепер робитимете? — поцікавився в нього полковник Кассад.
— Згідно з умовами храмового наймитування, після цієї подорожі ми вільні, — відповів андроїд. — Ми залишимо «Бенарес» чекати тут на ваше повернення, а самі попливемо катером униз. Потім нас дожидає власний шлях.
— Загальна евакуація? — запитала Брон Ламія.
— Ні, — всміхнувся А. Беттік. — У нас свої цілі і своє паломництво на Гіперіоні.
Гурт подорожувальників дістався заокругленої маківки тутешнього бескиду. Позаду «Бенарес» здавався порошинкою, припнутою до прогнутих дощок причалу; Гулай тікав на південний захід у голубий серпанок далеко за містом, забираючи із відстанню все більше на захід та звужуючись на підступах до нездоланних Нижніх порогів у дюжині кілометрів від Окраю вгору за течією. На північ і на схід від них простягалося Трав’яне море.
— Боже мій, — видихнула Брон Ламія.
Враження було, ніби прочани зіпнулися на останню у всесвіті гору. Розсип доків, пристаней та елінгів[127] край її підніжжя позначав завершення міста і початок Моря. Його трави, що без кінця і краю тяглися ген до горизонту, брижились чуттєвими жмурами під леготом-бризом і ніби омивали прибоєм відноги крутояру. Різнотрав’я, однаковісінької висоти, куди тільки око могло сягнути, і справді здавалося нескінченним: нічим не перейняте, воно розкинулося на всі сторони світу. Засніжених вершин хребта Вуздечки, що, як вони знали, повинні були знаходитися у восьмистах кілометрах на північний схід, ніхто розгледіти не подужав. Складалося бездоганне враження, немовби перед ними шуміло велике зелене море, аж до скуйовдженого вітром волоття, схожого з далекого берега на біле шумовиння хвиль.
