— Пропоную обійтися без трюїзмів і втаємниченості, — сказав тамплієр. — Мабуть, настав час визнати, що в цьому паломництві ми всі веземо з собою щось таке, що при щасливій нагоді допоможе змінити неминучу розв’язку, коли настане мить постати перед лицем Князя болю.
— От чорт, забувся прихопити свою щасливу заячу лапку, — розсміявся поет.
— А рукопис? — ледве поворушив головою Гет Мастін.
Віршувальник змовчав у відповідь, а Гет Мастін перевів свій невидимий погляд на високого чоловіка ліворуч:
— Ну, а як же ви, полковнику? Маєте кілька валіз на своє ім’я, правда? Це якась зброя?
Кассад підняв голову, але у відповідь не сказав нічого.
— А як же, — відізвався Гет Мастін. — Тільки дурінь вирушає на полювання беззбройним.
— Ну, а я? — склала руки на грудях Брон Ламія. — Яку ж таку секретну зброю сюди провезла я?
Тамплієрів голос із незвичним акцентом був напрочуд спокійний:
— Ми ще не чули вашої оповіді, пан-Ламіє. Тож поки що зарані будувати будь-які припущення.
— Як щодо Консула? — і далі питала Ламія.
— Звісно. Цілком очевидно, що за зброю має з собою наш дипломатичний друг.
Консул відірвався від споглядання заходу сонця.
— У мене тільки дещо з одягу і дві книжки, — відверто зізнався він.
— А-а, — зітхнув храмовник. — Зате який прекрасний зореліт ви лишили позаду.
— Блін, зореліт! — аж підскочив на ноги Мартін Силен. — Ви ж можете його викликати, правда? Так хай же вам грець, діставайте свого сюрчка. Гукайте його, а то я вже втомився сидіти тут.
Консул зірвав билинку трави і витягнув із неї соломинку. Подумавши хвилину, він відповів:
— Навіть якби я міг його викликати… а ви всі чули А. Беттіка: супутники зв’язку і ретранслятори виведені з ладу… навіть якби я міг його викликати, сісти на північ від хребта Вуздечки не вийде. Ще
— Ага, — збуджено вимахував руками Силен, — але можна було би махнути через цей триклятий…
— Зачекаємо до ранку, — відказав Консул. — Якщо буєр не повернеться, то ми обговоримо альтернативи.
— Нахрін… — завівся був поет, але наперед саме виступив Кассад і, ставши спиною до Силена, витіснив його з кола.
— Пан-Мастіне, — запитав він, — а в чому ваш секрет?
У майже згаслому небі ще вистачало світла, аби розгледіти, як на тонких губах храмовника заграла легка усмішка. Він махнув убік гори багажу:
— Як бачите, мої клунки найтяжчі та мають найбільш загадковий вигляд.
— Це куб Мебіуса[128], — заявив отець Гойт. — Я бачив, як у них перевозять предмети старовини.
— Або термоядерні бомби, — додав Кассад.
Гет Мастін похитав головою.
— Як примітивно!
— То ви нас просвітите? — наполегливо промовила Ламія.
— Тільки коли настане моя черга говорити, — відповів їй тамплієр.
— Наступний ви? — уточнив Консул. — Можемо вислухати вас, поки тут чекаємо.
Тут прокашлявся Сол Вайнтрауб.
— Четвертий номер у мене, — показавши всім папірця, промовив він. — Але я з радістю поміняюся з Істинним Голосом Дерева.
Вайнтрауб переклав Рахіль із лівого плеча на праве, лагідно плескаючи її по спині.
— Ні, всьому свій час, — похитав головою Гет Мастін. — Я просто хотів сказати, що навіть коли все навкруги здається безнадійним, завжди є на що сподіватися. Ми вже багато дізналися з цих історій. Та в кожному з нас посіяне зернятко обіцянки, дарма що воно глибше, ніж ми собі припускаємо.
— Не зрозумів… — хотів був у нього перепитати отець Гойт, але його перебив різкий окрик Мартіна Силена:
— Буєр! Це, блін, буєр! Нарешті!
Минуло ще двадцять хвилин, поки буєр пришвартувався до одного з причалів. Він об’явився із півночі, з білими квадратами вітрил на тлі темної рівнини, що висотувала з них весь колір. Поки сухопутний вітрильник ліг на інший галс[129], підбираючись до низького крутояру, зарифив грот і повністю зупинився, надворі остаточно споночіло.
Приголомшений, Консул не мав що сказати. Ця штука була дерев’яна, ручної роботи і велетенська — з вагітними обводами якого-небудь мореплавного галеона зі старожитньої історії Старої Землі. Єдине гігантське колесо буєра, розташоване по центру заокругленого корпусу, зазвичай лишалось би невидимим у двометровій траві, але Консулові пощастило зиркнути на нього краєчком ока, коли він зносив багаж на пристань. Із землі до леєра було шість-сім метрів, а до топа грот-щогли — вп’ятеро більше. Важко хекаючи від перенапруження, Консул зі свого місця міг розчути рвучкий брязкіт шкентелів[130] високо вгорі і невпинне, майже інфразвукове гудіння, що, напевно, долинало від внутрішнього маховика корабля либонь його масивних гіроскопів.
Від верхньої частини корпусу відділився трап і опустився на причал. Отцю Гойту і Брон Ламії довелося відскакувати вбік, щоби ці автоматичні сходні їх не розчавили.
Освітлення на буєрі виявилося на порядок гіршим у порівнянні з «Бенаресом» — на рангоутному дереві висіло кілька ліхтарів[131]. Ні при наближенні судна, ні зараз екіпаж на палубі так і не з’явився.
— Агов! — погукав Консул з-перед трапа. Йому ніхто не відповів.
