Гіперіон полностью

Пізньої осені того самого року Сол визирнув у вікно свого кабінету і побачив темну постать під голим гіллям береста навпроти будинку. Журналісти, подумав він, і йому похололо в душі. Ціле десятиріччя він боявся дня, коли їхній секрет вирветься у широкий світ і покладе край їхньому спокійному існуванню у Крофорді. Вайнтрауб вийшов на вечірню прохолоду.

— Меліо! — упізнав він обличчя високого чоловіка.

Археолог стояв, запхавши руки в кишені синього пальта завдовжки до п’ят. Незважаючи на десять літ, що минули з часу останньої їхньої зустрічі, Арундес майже не помінявся — Сол би не дав йому зараз і тридцяти. Однак його густо засмагле обличчя вкривали зморшки стурбованості.

— Соле, — ніби сором’язливо простягнув йому руку археолог.

Сол гаряче потис долоню знайомого.

— Не знав, що ти повернувся. Заходь у гості.

— Ні, — ступив крок назад археолог. — Я тут уже цілу годину, Соле. Так і не наважився підступити до ґанку.

Старий хотів був щось заперечити, але просто кивнув. На холоді він і собі сховав руки у кишені. Над темним фронтоном будинку проступили перші зорі.

— Рахіль зараз не вдома, — нарешті проказав він. — Пішла в бібліотеку. Їй… здається… що завтра потрібно здавати реферат з історії.

Меліо якось нервово зітхнув і також кивнув у відповідь.

— Соле, — нарешті проказав так, наче йому клубок до горла підступив, — вам із Сарою варто зрозуміти, що ми зробили все можливе. Експедиція працювала на Гіперіоні неповні три стандартні роки. Ми й далі б сиділи там, якби університет не зрізав наш бюджет. Не знайшли нічого…

— Ми в курсі. Дуже дякую за твої повідомлення «світлом-плюс».

— Я кілька місяців просидів сам-один у Сфінксі, — правив далі Меліо. — Прилади показували, що це лиш інертна груда каміння, але інколи мені здавалося, нібито я щось відчував… — Він похитав головою. — Соле, я її підвів.

— Що ти! — Вайнтрауб обійняв молодого чоловіка за вдягнуті в теплу вовну плечі. — Хоча все ж таки я маю одне запитання. Ми спілкувалися з нашими сенаторами… навіть вийшли на правління Ради науки… але ніхто так і не спромігся пояснити, чому Гегемонія шкодує час і гроші на дослідження явища Гіперіона. У мене склалося таке враження, що цей світ уже давно заслуговує на входження до Мережі. Хоча б через свій потенціал для науки. Невже можна нехтувати такою загадкою як Гробниці?

— Я розумію ваш хід думок, Соле. Навіть дострокове припинення фінансування здається підозрілим. Так нібито Гегемонія сповідує принцип тримати Гіперіон на відстані простягнутої руки.

— Гадаєш, — почав був Сол, але тут в осінньому присмерку саме нагодилася Рахіль. Руки глибоко в кишенях червоної куртки, коротка зачіска, якій підлітки по всіх усюдах віддавали перевагу кількадесят років тому, а повненькі щічки шарілися від свіжого повітря. Вона саме вагалася на межі дитинства і юнацтва, і довгі ноги в джинсах у поєднанні з бахматою курткою могли видати в її постаті хлопчика.

— Привіт, тату, — вишкірилася вона до них. А помітивши в сутіні Меліо, несміливо додала: — Пробачте, я не хотіла переривати вашу бесіду.

Сол глибоко зітхнув.

— Усе гаразд, дитино. Рахіль, познайомся. Це доктор Арундес із Університету Райхса на Фригольмі. Докторе Арундес, моя донька Рахіль.

— Рада познайомитися, — тепер щиро всміхалася дівчинка. — Ух-ти, Райхс. Я читала їхні каталоги. Залюбки би там навчалася.

Меліо заціпеніло кивнув у відповідь. А Сол зауважив його скутість у плечах і тілі взагалі.

— Хочете… точніше, що ви хочете там вивчати? — почав був Меліо.

Вайнтраубові здалося, що в голосі Арундеса бринів біль, але Рахіль цього не помітила і тільки здвигнула плечима та розсміялася.

— Боже, та геть усе що завгодно. Старий пан Айкгардт… це наш проф із палеонтології та археології, котрий веде поглиблені заняття у Навчальному центрі… От він, наприклад, каже що в Райхсі просто кльова кафедра історії античного світу і стародавніх артефактів.

— Таки правда, — спромігся видушити із себе Меліо.

Рахіль сором’язливо зиркнула на батька, потім на незнайомця, відчула якесь напруження, але не зрозуміла його причину.

— Пробачте, я не даю вам закінчити розмову. Я вже піду, мені все одно час уже спати. Здається, я підхопила цей дивний вірус… щось типу менінгіту. Мама каже, я від нього — тугодум. Хай там як, а мені приємно було з вами познайомитися, пане Арундес. Сподіваюся, колись ми з вами зустрінемося в Райхсі.

— Я теж на це сподіваюся, — сказав він, не в змозі відвести від неї погляду, через що Солові навіть у напівтемряві здалося, ніби археолог намагається ввібрати у пам’ять кожну секунду цієї миттєвості.

— Клас. Що ж… — Рахіль ступила крок назад, зарипівши гумовими підошвами черевиків по хіднику, — тоді надобраніч. Побачимося вранці, тату.

— Добраніч, Рахіль.

Дівчинка застигла на порозі. У світлі газової лампи над моріжком вона здавалася значно молодшою від тринадцяти років.

— Знюхаємося.

— Збачимося, — в унісон прошепотіли Сол із Меліо, чого перший не зміг не помітити.