— Ваша Високоповажносте, те, хто я такий, насправді, несуттєво. Я просив про аудієнцію, тому що моя дитина… моя донька… занедужала з найбільшою вірогідністю через те, що проводила дослідження в місцях, які мають значення для вашої Церкви. Я говорю, звичайно ж, про так звані Гробниці часу на планеті Гіперіон.
Єпископ неквапно кивнув. І Сол раптом замислився, чи знає він щось про Рахіль.
— Чи відомо вам, пан-Вайнтраубе, що область, яку ви згадали… і яка відома нам під іменем Ковчегів Заповіту… недавно рішенням Ради самоврядування Гіперіона була проголошена закритою для так званих дослідників?
— Так, Ваша Високоповажносте. Я чув про це. І розумію, що вирішальну роль в ухваленні цього нормативно-правового акта відіграла ваша Церква.
Єпископ, здавалося, пропустив фразу повз вуха. Десь далеко в пропахченій ладаном напівсутіні заграли дрібні куранти.
— Хай там як, Ваша Високоповажносте, а я сподіваюся на те, що деякі аспекти доктрини вашої Церкви дозволять пролити світло на захворювання моєї доньки.
Єписком похилився вперед так, що єдиний промінь світла, який падав на нього, сковзнув по лобі, поховавши очі в тінь.
— То ви хочете скуштувати релігійного вчення, щоби зазирнути у таїнства Церкви, пан-Вайнтраубе?
— Ні, Ваша Високоповажносте, — торкнувся пальцем бороди Сол, — хіба що це зможе полегшити добробут моєї доньки.
— А ваша донька воліє долучитися до Церкви Останньої Спокути?
Сол завагався.
— Повторюся, Ваша Високоповажносте, вона хоче бути здоровою. Якщо життя в лоні Церкви допоможе їй зцілитися або поліпшить її стан, про це варто серйозно замислитися.
Зашурхотівши мантією, єпископ відкинувся на спинку фотеля. Здавалося, він аж вихлюпував свою червоність у навколишній морок.
— Ви говорите про
— Я розумію, що це давня і поважна опінія, — відповів Сол. — А нас із дружиною турбує загальний добробут нашої доньки.
— У чому природа недугу вашої дитини, пан-Вайнтраубе? — єпископ умостив масивну голову собі на кулак.
— Це… захворювання, пов’язане з часом, Ваша Високоповажносте.
Первосвященик раптом випростався і напружився.
— І де ж саме поміж священних місць, за вашими словами, вона заразилася цією слабиною, пан-Вайнтраубе?
— В артефакті, відомому під назвою Сфінкс, Ваша Високоповажносте.
Єпископ так жваво підхопився на ноги, що зі стола позлітали всі папери. Навіть без мантії священнослужитель важив удвічі більше від Сола. А в розхлябаній сутані, на повний зріст, служитель культу Ктиря й поготів нависав над Солом, ніби пурпурове втілення самої смерті.
— Ви вільні! — прогримів здоровань. — А ваша донька — найблагословенніша і найзаклятіша людина в світі. Ніхто у світі — ні Церква… ні будь-яка ішла сила… не в змозі їй допомогти.
Сол і собі встав, а точніше, сповз… долі.
— Ваша Високоповажносте, якщо існує хоч найменша можливість…
— НІ! — скрикнув червоний і розпашілий єпископ, схожий на дебелу матеріалізовану примару. Він постукав по стільниці. У дверях з’явилися екзорцисти і лектори у чорних рясах із червоними облямівками, ніби зловісне відлуння архієрея. Вбрані в усе чорне служки зливалися з тінями.
— Прийом закінчено! — уже тихіше проказав єпископ, але не менш категорично. — Ваша донька обрана Аватарою для спокути, яку одного дня відбудуть усі грішники та невірці. Одного дуже близького дня.
— Ваша Високоповажносте, якби ви мені приділили ще п’ять хвилин свого часу…
Єпископ клацнув пальцями, й екзорцисти виступили наперед, аби випровадити Сола. Всі вони були з Луза. І кожен із них подужав би п’ятьох учених Солових габаритів.
— Ваша Високоповажносте… — кричав Вайнтрауб, струсивши з плечей руки першого екзорциста. Але надійшло ще троє, а за ними напоготові стояли не менш м’язисті лектори. Єпископ розвернувся спиною і, здавалося, прикипів очима до темряви.
У залі перед входом до божниці відлунювало хрипіння та човгання Солових п’ят і щонайменш один гучний видих, коли вчений зміг поцілити у найбільш світську частину тіла старшого екзорциста. Щоправда, на підсумок дебатів це ніяк не вплинуло. Сола викинули на вулицю. Останній служка, який відходив від нього, кинув старому чоловікові його пожмаканого капелюха.
Наступні десять днів на Лузі нічого, крім знесиленості від гравітаційної втоми, не принесли. Храмові бюрократи на його запити не відповідали. Натиснути через суд не виходило. А за дверима храмового передпокою на нього завжди чатували екзорцисти.
Сол телепортувався на Нову Землю, Ренесанс-Вектор, Фудзі, ЦТК, Денеб-Драй і Денеб-Фір, але повсюди храми Ктиря були для нього закриті.
Виснажений, розчарований, без грошей, Сол повернувся у Світ Барнарда, забрав свою «емтешку» зі стоянки тривалого зберігання і був удома за годину до дня народження Рахіль.
— Тату, а що ти мені привіз? — спитала зраділа десятирічна дівчинка. Того дня Сара їй сказала, що тато у від’їзді.
