Гіперіон полностью

Сол дістав пакуночок. Це був подарунковий набір книг про Енн із Зелених Дахів[156]. Але не такий дарунок він хотів зробити доньці.

— Можна відкрити?

— Трошки пізніше, малечо. Разом із іншими подарунками.

— Ну, будь ласочка, татку! Один лиш пакуночок. Поки не прийшли Нікі та інші?

Сол зловив погляд Сари. Вона похитала головою. Рахіль пам’ятала, як кілька днів тому запросила на свій день народження Нікі, Лінну та ще пару подруг. А Сара поки що не вигадала виправдання їхній відсутності.

— Гаразд, Рахіль, — погодився він. — Тільки один пакуночок перед святковою вечерею.

І поки дівчисько шматувало обгортку маленької коробки, Сол запримітив велетенський ящик у вітальні, обмотаний червоною стрічкою. То, безперечно, був новенький велосипед. Рахіль цілий рік канючила новий велосипед перед своїм десятим днем народження. Крізь утому Сол намагався зрозуміти, чи здивується вона завтра, коли побачить новенький велосипед за день до свого ювілею. А може, вони вирішать спекатися презенту вночі, коли Рахіль спатиме.

Сол упав на канапу. Червона стрічка нагадувала йому мантію єпископа.

Сарі важко давалося прощання з минулим. Щоразу, коли їй доводилося чистити, складати і фасувати дитячий одяг, із якого виростала Рахіль, вона лила потаємні сльози, про які дізнався Сол. Сара цінувала кожну стадію дитинства своєї доньки, радіючи щоденній нормальності речей навколо. Нормальності, якій вона тихо присвоїла значення найважливішої речі в житті. Їй завжди здавалося, що суть людського існування полягає не в якихось пікових переживаннях (днях, коли беруть шлюб або тріумфують і які в подальшому виділяються на фоні решти спогадів, ніби червоні дати старих календарів), а, радше, несвідомій рутині: пообідді вихідного дня, коли кожен член сім’ї займається своєю справою, тривіальних зустрічах і зіткненнях, дріб’язкових діалогах, що не затримуються в пам’яті, і тільки сума цих годин створює істинно важливу та вічну сув’язь спільних дій.

Сол заскочив Сару на горищі, коли вона тихенько плакала, перебираючи коробки. І цього разу її сльози були не лагідним знаком завершення чергової маленької справи. Сара Вайнтрауб злилася.

— Жінко, а що це ти робиш?

— Рахіль потрібен одяг. Усе завелике для неї. Те, що добре сидить на восьмирічній, теліпатиметься на семирічній. У мене десь тут були якісь старі запаси.

— Облиш, — проказав Сол. — Купимо щось нове.

Сара мотнула головою.

— І змусимо її щодня дивуватися, куди поділися її улюблені речі? Ні. В мене тут дещо збереглося. Десь воно тут лежить.

— Давай потім.

— Бодай тобі, Соле. Немає ніякого «потім»! — скрикнула Сара, одвернулася від чоловіка і затулила обличчя руками. — Пробач.

Сол її пригорнув. Попри обмежену терапію Поульсена її голі руки здавалися значно худішими від того, якими він їх пам’ятав. Під згрубілою шкірою відчувалися вузлики та прожилки. Сол іще міцніше притиснув до себе дружину.

— Пробач, — повторила вона, неприховано схлипуючи. — Просто так нечесно.

— Нечесно, — погодився Сол. Промені світла, що пробивалися у вкриті пилом шибки горища, навіювали сумне враження, нібито вони говорять у якомусь соборі. Тутешній запах завжди подобався Солові. Він був наче гаряча та затхла обіцянка приміщення з невикористаним простором та потенціалом, сповненого майбутніми скарбами. Сьогодні від цього враження не лишилося жодного сліду.

Він заколінкував біля коробки.

— Люба, давай-но разом, — проказав він. — Щось та знайдеться.

Рахіль і надалі «росла» щасливою, цікавою до життя дитиною, яку лиш трохи щоранку бентежили всілякі недоладності. І чим молодшою вона ставала, тим простіше було пояснювати їй зміни, що нібито сталися за ніч: зникнення старого береста перед входом до будинку, новий багатоквартирний дім на розі вулиці, де колись мешкав у своїй колоніального стилю садибі пан-Несбітт, відсутність друзів. Сол уперше зіштовхнувся з не баченою ним раніше гнучкістю дитини. У його уяві Рахіль тепер жила на гребені хвилі часу, не помічаючи темряви морського глибоководдя навколо та балансуючи на маленькому запасі спогадів та власному завзятті дванадцяти-чотирнадцяти годин, які їй тепер були відведені кожного дня.

Ані Солові, ані Сарі не хотілося ізолювати свою доньку від інших дітей, але віднайти спосіб, у який би вона змогла із ними спілкуватися, виявилось нелегко. Рахіль завжди була рада погратися з «новим» хлопчиком або дівчинкою у кварталі: нащадками інших викладачів, онуками друзів, якийсь час навіть із донькою Нікі, проте іншим дітям було потрібно звикати до Рахіль, знайомитися з нею щодня по-новому, не згадуючи про всі попередні ігри разом, і далеко не всім вистачало чутливості, аби продовжувати цю шараду заради іншого учасника забавки.