Звісно, що історія унікального захворювання Рахіль у Крофорді ні для кого не стала таємницею. Уже впродовж першого року по поверненню дівчини додому поголос пішов гуляти університетом, а невдовзі все містечко було в курсі справ. І крофордці вчинили за прикладом мешканців усіх маленьких містечок з найдавніших часів. Деякі язики невпинно мололи, у деяких голосах та поглядах завжди вчувалися жаль та зловтіха до чужого горя, але більшість громади взяла під крило опіки родину Вайнтраубів, геть як незграбна перната матуся боронить власних дітей.
І це все не перешкоджало нормальному життю, навіть коли Сол став читати менше курсів в університеті, а потім узагалі пішов у дочасну відставку через необхідність їздити у відрядження в пошуках медичного лікування Рахілі, ніколи не обговорюючи реальну причину свого вчинку.
Але, звісно, такий стан справ не міг тривати вічно. А тому коли одного весняного дня Сол вийшов на ганок свого будинку, то побачив, як заплакану семирічну доньку оточила зграйка новинарів, поблискуючи своїми операторськими імплантами та витягнувши в руках комлоги. Тепер він знав, що попередня стадія їхнього життя добігла свого кінця. Сол одним стрибком зіскочив із ганку і підбіг до Рахілі.
— Пан-Вайнтраубе, це правда, що ваша донька підхопила смертельну хворобу, пов’язану з часом? Що буде через сім років? Вона просто зникне?
— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! А Рахіль каже, що, на її думку, зараз виконавчим директором служить Рейбен Дауелл і це дві тисячі сімсот одинадцятий рік. Вона повністю втратила пам’ять про минулі тридцять чотири роки чи в неї така ілюзія, викликана хворобою Мерліна?
— Рахіль, ти пам’ятаєш, як була дорослою жінкою? Як воно — знову стати дитиною?
— Пан-Вайнтраубе, пан-Вайнтраубе! Будь ласка, одне фото! Можете взяти її фотографію в дорослому віці у руки і подивитися на неї разом із дівчинкою?
— Пан-Вайнтраубе, це правда, що її дістало прокляття Гробниць часу? Рахіль і справді зустрілася з Ктиремонстром?
— Агов, Вайнтраубе! Соле! Солику! Що робитимете з маленькою жіночкою, коли її не стане?
Якийсь новинар заступав Солові дорогу до дверей дому. Коли він похилився вперед, стереолінзи у нього в очах видовжилися, беручи Рахіль крупним планом, Сол схопив чолов’ягу за патли — які були заплетені у зручну в таких ситуаціях косичку — і відкинув убік.
Зграя репетувала і завивала під вікнами будинку сім тижнів. Сол зрозумів, що всі його знання, весь його досвід життя в дуже маленьких громадах, хоч і не був позбавлений вад (діставучості, патріархальності, довгоносості на рівні міжособистісного спілкування), та ніколи не був заражений порочним вірусом так званого права громадськості «бути в курсі».
У Мережі все навпаки. Замість того щоби сидіти постійним бранцем під облогою журналістів, Сол пішов у наступ. Він домовився про інтерв’ю із найбільш всюдисущими кабельними каналами телепорт-новин, брав участь у дебатах Речі Спільної й особисто був присутній на засіданні Медико-дослідного конклаву Анфілади. Впродовж десяти місяців він прохав про допомогу своїй доньці на вісімдесяти планетах.
Пропозиції полилися з десяти тисяч джерел, але більшість їх надходила від цілителів, проектних менеджерів, інститутів та вільнонайманих дослідників, котрі пропонували свої послуги в обмін на публічність власних дій. А ще ж були послідовники культу Ктиря та інші релігійні ревнителі, котрим здавалося за потрібне наголосити на заслуженості покарання Рахілі, заявки від різноманітних рекламних агентств на рекомендації тієї чи іншої продукції, пропозиції від різноманітних ЗМІ «допомогти Рахілі» з такими рекомендаціями, листи співчуття від простих людей, з якими часто надсилали і кредитні чипи, скептичні заяви від науковців, що відмовлялися вірити Солу, пропозиції від продюсерів голоматографа і видавців викупити ексклюзивні права на життя Рахілі. Ну, і не забути цілий вал оферт від ріелторів.
Університет Райхса найняв групу експертів для оцінки всіх цих пропозицій на предмет вигоди для Рахілі. Більшість виявилася нікуди не годними. Над кількома заявками від медичних установ та дослідників можна було серйозно подумати. Але врешті-решт жодна не змогла запропонувати дослідного поприща або терапії, якою б раніше не займався Університет Райхса.
І тільки однісінька плюс-телеграма привабила увагу Сола. Її надіслав голова кібуцу К’фар-Шалом на Хевроні. В ній було кілька простих слів:
«ЯКЩО СТАНЕ НЕСТЕРПНО,
МИ ВАС ЧЕКАЄМО».
