А нестерпно стало дуже скоро. Коли минули перші кілька місяців публічної облоги, на обрії, здавалося, розвиднілося, але насправді це була прелюдія до другої дії. Факсимуляторна бульварна преса називала Сола «Вічним Жидом» і описувала зневіреним батьком, котрий мандрує світ за очі по всіх усюдах у пошуках цілющого засобу для рідної дитини з чудернацьким захворюванням. Прізвисько тим більше здавалося іронічним, коли врахувати одвічну нелюбов Сола до подорожей. Сару іменували винятково «скорботною матір’ю», а Рахіль — «рокованою дитиною». Один же із заголовків навіть натхненно проголосив її «Офірною Дівою прокляття Гробниць часу». Вийти за двері і не натрапити на новинаря або ж оператора за деревом стало просто неможливо.
У Крофорді зрозуміли, що на скруті Вайнтраубів можна заробляти гроші. Спочатку містяни не наважувалися переступити певну межу, але після того, як на перший план виступили підприємці з Буссара і їхні сувенірні ятки, футболки, концесії, екскурсії, рундуки з інфочипами для туристів, чий наплив ставав усе відчутнішим, місцеві гендлярі спершу спантеличилися, завагалися і водно ухвалили, що коли вже вся справа стала на комерційні рейки, то немає жодного сенсу ділитися прибутками з приїжджими.
І після чотирьохсот тридцяти восьми стандартних років відносного всамітнення маленьке місто Крофорд одержало власний телепорт-вокзал. Тепер туристи могли обійтися і без двадцятихвилинного перельоту з Буссара. Натовпів побільшало.
У день переїзду йшов сильний дощ, і на вулицях майже нікого не було. Рахіль не плакала, але широко розплющувала очі і повсякчас балакала приглушеним голосом. Лишалося десять днів до її шостого дня народження.
— Але ж тату,
— Так треба, сонечко.
— Але
— Просто мусимо, маленька. Тобі сподобається на Хевроні. Там багато парків.
— А чому ви ніколи мені не казали про переїзд?
— Казали, серденько. Певно, ти просто забула.
— А як же тепер бабусі-дідусі, дядько Ріхард, тітонька Тета, дядечко Саул та всі інші?
— Приїжджатимуть у гості в будь-який зручний для них момент.
— А Нікі, Лінна і всі мої інші
Сол нічого на це не відповів, а просто переніс рештки багажу до «емтешки».
Проданий будинок лишився стояти порожнем. Меблі розпродали або вже відправили іншою партією на Хеврон. Цілий тиждень їх невпинним потоком провідували родичі і старі друзі, колеги по університету і навіть деякі лікарі з команди медиків із Райхса, котрі працювали з Рахіллю впродовж вісімнадцяти років. Проте зараз навіть вулиця знелюдніла. Струмені дощу котилися плексигласовим ліхтарем старої «емтешки», утворюючи складні візерунки на оргсклі. Вони сиділи втрьох усередині і не могли відірвати погляду від свого будинку. Кабіна пахла вологою шерстю і мокрим волоссям.
Рахіль притискала до себе плюшевого ведмедика, якого Сара відкопала на горищі шість місяців тому.
— Так нечесно, — проказала дівчинка.
— Згоден, — кивнув Сол. — Нечесно.
Хеврон — пустельна планета. Чотириста років тераформування зробили атмосферу придатною для дихання, а пару мільйонів акрів грунту — для сільгоспдіяльності. Істоти, які тут жили раніше, вирізнялися дрібними розмірами, витривалістю та максимальною обачністю. Істоти, які потрапили сюди зі Старої Землі, включно з представниками людського роду, могли похвалитися тим самим.
— Ах, — зітхнув Сол у перший же день у спеченому на сонці селі Дан, що знаходилося трохи вище спеченого на сонці кібуцу К’фар-Шалом, — ну й мазохісти ж ці євреї. Двадцять тисяч обстежених на момент початку Гіджри світів, придатних для життя людини, а ці дурноверхі
Однак ані Сола з сім’єю, ані перших колоністів на Хеврон привів не мазохізм. Попри те, що більшість планети займала пустеля, її родючі області приносили дивовижні врожаї. Синайський університет мав непогану репутацію в Мережі, а Медцентр вабив заможну клієнтуру і забезпечував сталі прибутки комуни. Єдиний телепорт-вокзал на планеті знаходився у Новому Єрусалимі, в інших містах будувати їх було заборонено. Оскільки Хеврон не входив ні до складу Гегемонії, ні до складу Протекторату, він обкладав усіх мандрівників-телепортувальників серйозними податками за привілей надшвидкого пересування і не пускав туристів далі столиці. Для будь-якого гебрея, котрий прагнув приватного всамітненого життя, це, певно, було найбезпечніше місце серед трьохсот планет, освоєних людиною.
Кібуц був кооперативом більше з поваги до історії, аніж на ділі. Вайнтраубам запропонували скромне житло: будинок із лампачу з плавними обрисами замість прямих кутів і голою дерев’яною підлогою, з вікон якого відкривався вид у безкраю піщану долину за гайками помаранчів та оливкових дерев. Сонце тут, здавалося Солу, висушувало геть усе, включно з турботами і поганими снами. Його проміння тут було матеріальним. І надвечір їхній будинок світився рожевими відтінками ще годину після заходу сонця.
