—
— Дитина невинна, — думав Сол. — Ісаак тодішній. Рахіль зараз.
—
— Так.
—
— Ні, — думав Сол. — У жодному разі.
—
Сол завагався, відчуваючи пастку, намагаючись зрозуміти, до чого веде його невидимий співбесідник. Але так і не збагнув.
— Ні, — подумав він, — «невинними» можуть бути не лише діти.
—
— Саме так.
—
— Якого уроку? — подумалося Солу. Але голос у його голові вже розтанув, залишивши по собі тільки спів нічного птаства і тихе сопіння дружини під боком.
У п’ять років Рахіль іще вміла читати. Солові ніяк не вдавалося згадати, коли вона навчилася. Складалося враження, ніби їй це було під силу завжди.
— У чотири стандартні, — підказала Сара. — Раннього літа… за три місяці після свого дня народження. Ми ходили на природу в поля за університетом. Рахіль поглянула на книжку про Вінні-Пуха і раптом заявила, що чує в голові голос.
І тоді Сол пригадав.
Він також пригадав радість, яку вони відчули із Сарою, за ту швидкість, що з нею Рахіль опановувала нові вміння у такому віці. Він згадав, адже тепер їм протистояв зворотній процес.
— Тату, — якось спитала Рахіль із підлоги його кабінету, на якій лежала і ретельно зафарбовувала картинки в розмальовках, — а мамин день народження давно був?
— У понеділок, — відказав Сол, занурившись у своє читання. До дня народження Сари було ще далеченько, але Рахіль цього не пам’ятала.
— Та я
— Сьогодні четвер, — відповів Сол, не відриваючись від талмудичного трактату про покору.
—
Сол відклав паперову книгу вбік.
— Назвеш усі дні тижня? — У Світі Барнарда послуговувалися старим календарем.
— Звісно, — погодилася Рахіль. — Понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця, субота, неділя, понеділок…
— Ти вже називала понеділок.
— Так. Але порахуй, скільки
— Можеш полічити від понеділка до четверга?
Рахіль спохмурніла. Поворушила губами. Ще раз спробувала порахувати, цього разу на пальцях.
— Чотири дні?
— Молодець, — похвалив Сол. — А тепер, дитино, скажи мені, скільки буде десять мінус чотири?
— А що значить «мінус»?
Сол примусив себе знову подивитися в свої документи.
— Нічого, — відповів він. — У школі про це розкажуть.
— А ми завтра поїдемо додому?
— Так.
Одного ранку, коли Рахіль пішла погратися із Джуді й іншими друзями (тепер вона була надто маленька, щоби ходити до школи), Сара зробила заяву:
— Соле, ми повинні відвезти її на Гіперіон.
— Що? — витріщився на неї чоловік.
— Я все сказала. Не можна чекати, поки вона перестане ходити… говорити. Та й ми з тобою не молодшаємо. — Сара безрадісно хіхікнула. — Дивно звучить, правда? Але ми справді не молодшаємо. За рік-два дія Поульсена закінчиться.
— Саро, невже ти забула? Всі лікарі кажуть, що Рахіль не переживе кріогенної фуги. А подорожувати швидше світла без фуги не можна. Дія ефекту Гокінга доводить людину до божевілля… або ще гіршого…
— Чхати. Рахіль має повернутися на Гіперіон.
— Та про що ти таке кажеш? — розсердився Сол.
Сара вхопила його за руку.
— Гадаєш, той сон тільки тобі не дає спати?
— Сон? — ледве повторив Сол.
Вона зітхнула і сіла за білий кухонний стіл. Ранкове світло лизало квіти на підвіконні клаптем свого жовтого язика.
— Темне приміщення, — пояснила вона. — Червоні вогні вгорі. Голос. Який… наказує нам взяти… вирушити на Гіперіон. Принести… офіру.
Сол облизав раптово пересохлі губи. У нього важко гупало серце.
— Кого… кого він закликає на ім’я?
Сара поглянула на нього зі здивуванням:
— Нас обох. Якби я була без тебе… вві сні… я би нізащо не пережила всі ці роки.
