Коли вони з донькою повернулися з Нового Єрусалима наступного дня, Сол пішов полити бідненький газон, поки Рахіль тихенько гралася всередині будинку. Повернувшись назад уже коли стіни вбралися в рожеве світло заходу сонця, надаючи їм морського відчуття теплоти і спокою, він не знайшов Рахілі ні в спальні, ні в її інших звичних місцях.
— Рахіль?
Коли Солові ніхто не відповів, він іще раз перевірив на задвірку і порожній вулиці.
— Рахіль?
Сол уже був побіг до сусідів, коли раптом із глибокої комори, де Сара тримала різні речі, долинув слабенький звук. Сол мовчки відсунув ширму.
Рахіль сиділа за розвішаним одягом зі старою шкатулкою із соснового дерева, що належала Сарі. Підлога була всіяна фотографіями та голочипами Рахілі в старших класах, перед самим відправленням до університету, навпроти карбованої гори на Гіперіоні. У руках чотирирічної Рахілі лежав і шепотів дослідний комлог Рахілі-студентки. У Сола серце облилося кров’ю, коли він почув знайомий голос упевненої в собі дівчини.
— Тату, — запитала дитина з підлоги переляканим голосом, у якому чулося відлуння запису із комлога, — ти мені ніколи не розповідав, що в мене була сестра.
— А в тебе її і немає, малечо.
Рахіль насупилася.
— То це мама? Коли вона ще не була такою… дорослою? М-м, неможливо. Її також звуть Рахіль, вона каже. Як може…
— Усе гаразд, — спробував її заспокоїти Сол. — Я зараз поясню… — І тільки тепер зрозумів, що у вітальні вже давно дзвонить телефон. — Одну хвилинку, сонечко. Через секунду повернуся.
Голограма, яка виринула в ніші, належала незнайомому Солові чоловіку. Своєї камери він так і не ввімкнув, сподіваючись скоренько позбутися цього дзвінка.
— Слухаю, — різко промовив він.
— Пан-Вайнтраубе? Пан-Вайнтрауб, що колись мешкав у Світі Барнарда, а тепер перебуває в селі Дан на Хевроні?
Сол зібрався був від’єднатися, але затримався. Їхнього коду доступу у відкритих джерелах не знайдеш. Інколи з Нового Єрусалима телефонували продавці, але міжпланетні дзвінки були рідкістю. І тут раптом він усе зрозумів. Усередині в нього все закололо й похололо.
— Слухаю, — озвався Сол.
— Пан-Вайнтраубе, — проказав чоловік, дивлячись кудись повз Сола, — сталася жахлива пригода.
Коли прокинулася Рахіль, поруч із ліжком сидів її батько. Він мав утомлений вигляд. Очі були червоні, а щоки посіріли від щетини навколо вистриженої бороди.
— Доброго ранку, тату.
— Доброго ранку, серденько.
Дівчинка озирнулася навколо і кліпнула. Рідні ляльки, рідні іграшки, але кімната чужа. Світло — інше. Повітрям дихається не так. Та й батько виглядав незвично.
— Де ми, тату?
— Мандруємо, маленька.
— Куди?
— Зараз це не має значення. Піднімайся, сонечко. Ванна вже готова, а потім будемо вдягатися.
В ногах її ліжка лежала чорна сукня, якої вона раніше ніколи не бачила.
— Тату, а що сталося? Де мама?
Сол потер щоку. Після аварії минуло вже три дні. І сьогодні був день похорон. Обидва попередні дні він їй казав правду, бо не міг уявити брехні в такій ситуації. Солові це здавалося страшною зрадою — як Рахілі, так і Сари. Але в нього складалося враження, що знову повторити це він просто не в змозі.
— Сталася нещаслива пригода, Рахіль, — проскреготів він зболеним і тріскучим голосом. — Мама загинула. Сьогодні ми з нею попрощаємося.
Сол зробив паузу. Тепер він уже знав, що в Рахілі на усвідомлення цього факту піде хвилина, після чого мамина смерть стане реальністю. У перший день Сол не вірив, що чотирирічна дитина спроможна осягнути поняття смерті. Тепер він був у курсі, що Рахіль на це здатна.
Трошки згодом, притримуючи дівчинку, що схлипувала в нього на плечі, Сол намагався зрозуміти той нещасливий випадок, який стисло їй описав. «Емтешки», або електромагнітний транспорт, мали славу найбезпечнішого персонального засобу пересування, будь-коли сконструйованого людством. Її підйомники могли відмовити, але навіть за таких обставин залишковий заряд в електромагнітних генераторах дозволяв аеромобілю безпечно спуститися із будь-якої висоти. Базове устаткування, що запобігало зіткненням «емтешок», не змінювалося впродовж багатьох сторіч. Проте відмовило геть усе. У цьому конкретному випадку статистику їхньої експлуатації геть зруйнувала пара підлітків, яка вкрала чужу «емтешку», розігналася до півтора Маха, повимикавши всі фари та маячки, аби уникнути диспетчерської служби, і врізалася в старожитній «Віккен» тітки Тети, що саме намагався пристати до рампи Міської опери Буссара. Крім Сари і Тети, а також тих самих підлітків, загинуло іще троє осіб, коли обидва транспортні засоби каменем упали в людний атрій оперного театру[158].
— А ми ще коли-небудь матусю побачимо? — питала, схлипуючи, Рахіль. Вона це робила кожного разу.
— Не знаю, серденько, — відповідав їй Сол.
Церемонія пройшла на родинному кладовищі округу Кейтс у Світі Буссара. Біля самої могили преса не з’явилася, але новинарі ховалися за деревами і притискалися до чорних залізних воріт, наче сердита штормова хвиля.
