Сол упав у фотель. Він дивився на зчужілі руку та передпліччя, що лежали на стільниці. Кісточки на пальцях почали рости від артриту, поцяткованим старечими плямами передпліччям рясно розповзлися жили. Звісно, то була його рука. І він почув, як прозвучав його голос:
— Ти ніколи про це не говорила. Ти не сказала ні слова…
— Ніби в цьому була якась потреба! — розсміялася Сара, цього разу геть без гіркоти. — Кожного разу ми обоє прокидалися в темряві. Тебе вкривав піт. Від найпершого дня я знала, що це не просто сон. Ми повинні летіти, чоловіче. Летіти на Гіперіон.
Сол поворушив рукою. Він досі її не відчував своєю.
— Навіщо? Заради Бога, навіщо, Саро? Ми не можемо
— Звісно, не можемо, чоловіче. Хіба ти про це не думав? Ми повинні летіти на Гіперіон… куди нам наказує сон… і запропонувати натомість себе.
— Запропонувати себе, — повторив Сол, намагаючись зрозуміти, чи не хапає його серцевий напад. У нього так жахливо боліло в грудях, що він навіть не міг вдихнути. Цілу хвилину він сидів у тиші, переконаний, що коли спробує вимовити слово, то в нього з рота вирветься лише схлипування. Перечекавши іще одну хвилину, він спитав:
— І давно… ти про це думаєш, жінко?
— Чи давно я
— Рік! Чому ж ти нічого не казала?
— Чекала, коли скажеш ти. Коли усвідомиш. Знатимеш.
Сол похитав головою. Кімната навколо нього була десь далеко і трошки хилилася перед очима.
— Ні. Тобто мені здавалося… я маю
Вона кивнула.
Три дні й ночі Сол провів у безводних горах, годуючись хлібом із товстою шкуринкою, який приніс із собою, та п’ючи воду з конденсатозбірників.
Десятки тисяч разів за минулі двадцять років він шкодував, що не може
У розпалі спеки третього дня, валяючись у напівсні й тіні тонкого виступу скелі, Сол дізнався, що це
— Чи міг Авраам відповісти так Богові? Запропонувати себе в офіру? Не Ісаака?
—
— Чому?
Ніби у відповідь Солові прийшло гарячкове марення, в якому голі дорослі люди вервечкою йшли до печей повз лави озброєних чоловіків, і матері ховали своїх дітей під стосами пальт. Він бачив чоловіків і жінок, з яких у вогні клаптями облазила плоть, коли вони виносили приголомшених дітей із попелу колишнього міста. Сол знав, що це не видіння, а події першого та другого Голокостів, і розуміючи це, знав відповідь іще до того, як голос знову озвався до нього. Знав, яка вона має бути.
—
— Що ж тоді? Що?
Ніхто не відповів. Сол, мало не падаючи, стояв на палючому сонці. Над його головою кружляла чорна птаха, або ж вона йому марилася. Сол посварився кулаком на спижеве небо.
— Ти використовуєш нацистів як свої знаряддя. Шаленців. Монстрів. Ти й сам триклятий монстр.
— Ні.
Земля стала сторч, і Сол боком повалився на гостре каміння. Хоча подумав, що то, можливо, він прихилився до шорсткої стіни. Камінь завбільшки з його п’ятірню опалив йому щоку.
— Правильна відповідь Авраама була покора, — думав Сол. — З погляду етики, Авраам і сам був іще дитиною. Як і всі люди в той час. Правильна відповідь для Авраамових дітей була подорослішати і запропонувати натомість себе. Чи правильна ця відповідь для нас?
Але до нього ніхто не озвався. Небо й земля і досі крутилися. Зачекавши трохи, Сол випростався на непевні ноги, стер кров та жостір із щоки і пішов у діл, назад до міста.
— Ні, — проказав він до Сари. — На Гіперіон ми не полетимо. Це неправильна відповідь.
— Тобі краще, аби ми нічого не робили, — побіліли губи Сари, голос якої тим не менше зберігав твердість.
— Не краще. Я просто не хочу, щоб ми зробили
У відповідь його дружина зашипіла і махнула у вікно, звідки було видно, як їхня чотирирічна донька грається з іграшковими кониками на задньому дворі.
— Гадаєш, у неї є час для нас, коли ми можемо помилятися… чинити вірно… до нескінченності?..
— Сядь, жінко!
Сара не поворухнулася. Її брунатна бавовняна сукня була трохи забрьохана спереду цукровим сиропом. І Сол пригадав дівчину, яка виходила голяка на берег із фосфоресцентного прибою на плавучому острові Мауї-Заповітної.
