Ріхард хотів, щоби Сол із Рахіллю погостювали в нього кілька днів, але старий Вайнтрауб розумів, який біль він завдасть тихому землеробу, якщо репортери не покинуть свій штурм. Натомість він його пригорнув, коротко виступив перед бурхливими журналістами з-за паркану, і втік на Хеврон, тягнучи за собою приголомшену та мовчазну доньку.
Новинарі спробували були їх переслідувати аж до Нового Єрусалима і навіть Дана, але їхню зафрахтовану «емтешку» перехопила військова жандармерія, показово кинула парочку посидіти до в’язниці й анулювала телепорт-візи для решти.
Увечері Сол знову гуляв гірськими стежками над селом, поки Джуді гляділа за сном дитини. Якоїсь миті він помітив, що його діалоги з Богом промовляються вголос, і тому намагався не погрожувати небу кулаком, не викрикувати непристойності і не жбурлятися камінням. Натомість він ставив запитання, які постійно закінчувалися словом «чому».
Йому ніхто не відповідав. Сонце Хеврона сіло за далекими пасмами, і каміння аж замріло, віддаючи довкіллю свій жар. Сол сидів на брилі і розтирав скроні долонями рук.
Вони прожили повноцінне життя, навіть з урахуванням трагедії Рахілиної хвороби, яка нависла була над ними. І ця іронія, що в першу ж годину відпочинку з сестрою… Сол застогнав.
Пастка, звісно, виявилася в тому, що вони з головою поринули в захворювання Рахіль. Ніхто з них навіть не замислювався про своє майбутнє після Рахілиної… смерті? Зникнення? Їхній світ залежав від кожного дня, що його проживала рідна дитина, і ніхто навіть не застановлявся над будь-якою можливістю катастрофи — збочений алогізм усесвіту, в якого знайшлися гострі краї. Сол був певен, що Сара міркувала про самогубство, втім, як і він. Але жоден із них навіть не загадував про те, щоби покинути іншого. Або Рахіль. Він ніколи не замислювався про можливість лишитися з Рахіллю на самоті, коли…
Тієї миті Сол усвідомив, що гнівний діалог, який його народ вів із Богом упродовж тисячоліть, не завершився по смерті Старої Землі… після початку нової Діаспори… а тривав, наче раніше. Вони із Сарою та Рахіллю зараз становили його частину. Він дав болю вихід. І його сповнила гострим, агонізуючим болем рішучість.
Сол стояв на скельному гребені і ридав, коли прийшла пітьма.
Уранці, щойно сонячне проміння залило кімнату, він сидів поруч із ліжечком Рахілі.
— Доброго ранку, тату.
— Доброго ранку, серденько.
— Де ми, тату?
— Мандруємо. Тут чудово.
— А де мама?
— Сьогодні вона в тітоньки Тети.
— То завтра ми її побачимо?
— Так, — відповів Сол. — А тепер вдягайся, а я поки зготую сніданок.
Сол заходився писати клопотання до Церкви Ктиря, Рахілі виповнилося три. Польоти на Гіперіон строго нормувалися, а доступ до Гробниць часу фактично став неможливим. І тільки з рідкісними прощами до Ктиря люди могли потрапити в їхній район.
Дівчинка сумувала, що вона не разом із мамою на свій день народження, але вона трошки відволіклася, коли до них у гості прийшло кілька дітей із кібуцу. Рахілі подарували велику ілюстровану книжку казок, яку їй купила Сара в Новому Єрусалимі кілька місяців тому.
Сол трохи почитав доньці на ніч. Уже сім місяців Рахіль не могла прочитати жодного слова сама. Але казки їй подобалися — особливо «Зачарована красуня» — і змушувала батька перечитувати їх.
— Я її покажу мамі, коли вона повернеться додому, — позіхаючи, говорила вона Солові, як той вимикав верхнє світло.
— Добраніч, дитино, — впівголоса промовив він, затримавшись на порозі.
— Тату, чуєш?
— Що?
— Знюхаємося.
— Збачимося.
Рахіль захіхікала в подушку.
Впродовж двох наступних років Сол дійшов висновку, що спостерігати за Рахіллю — все одно, що спостерігати за тим, як кохана людина виживає з розуму. Тільки гірше. У тисячу разів гірше.
Постійні зуби випадали в неї у проміжку між восьмим і другим днями народження. Замість них повиростали молочні зуби, але до її півтораріччя вони поховалися в щелепах.
Волосся Рахіль, предмет її гордощів, покоротшало та порідшало. Обличчя втратило знайомі риси, коли вилиці та вольове підборіддя заросли немовлячим жирком. Рухи ставали все менш осмисленими. Спочатку це проявлялося в якійсь випадковій незграбності, коли вона бралася за виделку чи олівець. Але одного дня, коли вона перестала ходити, Сол рано вклав її спатки в колиску, а сам пішов у свій кабінет, де тихо й ґрунтовно топив горе в чарці.
Уміння говорити стало найтяжчим випробуванням. Її словниковий запас скромнішав, і разом із ним ніби згорав місток між ними, обриваючи останні ниточки надії. Якось після її другого дня народження, поправляючи її ковдру, Сол забарився на порозі і проказав:
— Знюхаємося.
— Га?
— Кажу, знюхаємося.
Рахіль загиготіла.
— А ти маєш казати: «Збачимося», — спробував пояснити Сол.
— Бацімася, — хіхікала Рахіль.
Уранці вона це забула.
