Сол тримав Рахіль і терпів. На борту військового корабля зовсім не спали лише жменька людей. Спочатку немовля плакало, але, проридавши кілька годин, тихо пролежало на руках у батька, витріщаючись на нього великими темними очима. І Сол пригадав день, коли вона народилася: медики забрали грудничка з теплого живота Сари і передали його Солові. Зараз чорняве волосся Рахілі здавалося не набагато довшим, а її погляд — не набагато уважнішим від тодішнього.
Урешті-решт вони обоє поснули від виснаження.
Сол снив про те, як блукає велетенською спорудою з колонами завбільшки як секвої, що десь високо над його головою тримали невидиму стелю. Холодний простір купався в червоному світлі. Сол подивувався, що досі тримає немовля в руках. Дотепер вона ніколи не з’являлася в цих його снах. Дитина зиркнула на нього, і Сол відчув контакт з її свідомістю, наче вона промовляла насправді вголос.
«Соле, візьми свою доньку, свою одиначку, що її полюбив ти, Рахіль, та й піди собі до світу Гіперіон, і принеси там її в цілопалення в одному з тих місць, що про них скажу тобі».
Сол завагався і подивився у відповідь на Рахіль, а та зреагувала на батька глибокодумним та ясним поглядом. Він відчув невисловлене «Так». Притискаючи її ще сильніше, Вайнтрауб ступив у темряву і заговорив уголос до цього мороку:
«Послухай! Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв, хіба що в ім’я такої самої людини, як ми. Час покори та спокути минув».
Сол дослухався. Проте відчув лише гупання свого серця і Рахілину теплоту на своїх грудях. Звідкись із далекої вишини пролунав виразний свист вітру у невидимих шпаринах. Сол склав руки навколо рота і прокричав:
«Це все! І тепер або дай нам спокій, або долучайся до нас, але як батько, а не в подобі збирача пожертв. Перед тобою стоїть вибір Авраама!»
Рахіль поворухнулася в його руках, коли із кам’яних дверей щось загуркотіло. Колони заходили ходором. Червона сутінь погустішала, а відтак зблякла, лишивши по собі саму темряву. Звіддаля загупали кроки велетня. Сол пригорнув доньку до себе міцніше, як повз них пронісся знавіснілий подув вітру.
Замерехтіло світло, і вони з Рахіллю прокинулися на борту «Безстрашного», що летів до Парваті, де вони мали пересісти на корабель-дерево «Іґґдрасіль», яким їм судилося дістатися Гіперіона. Сол усміхнувся своїй доньці віком сім тижнів. Вона посміхнулася йому у відповідь.
Це була її остання або ж перша посмішка.
У великій каюті буєра панувала тиша, коли старий учений закінчив свою оповідь. Сол прокашлявся і відпив води із кришталевого келиха. Рахіль і далі спала в імпровізованій колисці, зробленій із шухляди письмового стола. Під ногами помірно погойдувалася палуба, гриміло велике колесо буєра, а гудіння головного гіроскопа заколисувало своїми фоновими звуками.
— Господи! — тихо видихнула Ламія. Вона хотіла була сказати ще щось, але тільки похитала головою.
Мартін Силен заплющив очі і промовив:
— Вільям Батлер Єйтс? — уточнив Сол Вайнтрауб.
— «Молитва за мою доньку»[160], — кивнув поет.
— Я, мабуть, сходжу розвіюся нагору, перш ніж лягати спати, — озвався Консул. — Компанію ніхто мені не хоче скласти?
На пропозицію пристали всі. Легіт освіжав товариство, яке збилося докупи на квартердеку і спостерігало за стемнілим Трав’яним морем, що з торохтінням котилося повз них. Над ними розпростерлося небо, яке зараз нагадувало велику покроплену зорями та розшрамовану слідами метеорів чашу. Старими як світ людських подорожей звуками рипіли вітрила і такелаж.
— Мені здається, сьогодні варто виставити когось на вахту, — проказав полковник Кассад. — Один вартує, решта сплять. Що дві години зміна.
— Згоден, — кивнув Консул. — Я чатуватиму першим.
— Уранці… — почав був Кассад.
— Погляньте! — раптом скрикнув отець Гойт.
