Сама ж столиця ніби розділена на лабіринт із кишл та генделиків, що розростається по околиці та зветься Джектауном, і власне Кітс, так зване Старе Місто, яке насправді налічує всього лише чотири століття, відполіровані кам’яниці якого випромінюють саму стерильність. Незабаром я його огляну.
Я запланував пробути в Кітсі місяць, але мені вже не терпиться рушити далі. Ех, монсеньйоре Едуар, бачили б ви мене зараз! Караюсь, але не каюсь. Самотніший, ніж будь-коли раніше, та напрочуд вдоволений новим засланням. Якщо розправою за мою колишню непомірність істинного ревнителя має бути моя неволя у сьомому колі самоти і пустині, то Гіперіон — і справді ідеальний вибір. Я міг би забути про місію, в яку відправив сам себе світ за очі до бікура (не знаю, чи вони реальні, сьогодні я в цьому сумніваюся), і коротати решту свого віку в провінційній столиці цієї забутої Богом загумінкової планети. Навіть так заслання легшим би не стало.
Ех, Едуаре, були ми хлопчиками-однокашниками (хоч мені не дав Господь ні твого розуму, ні твоєї ортодоксальності), тепер — обоє старики. От тільки ти на чотири літа мудріший, а я і досі шкода-на-двох-ногах та нерозкаяний дітлах, котрим ти мене запам’ятав. Я молю Бога, щоби послав тобі здоров’я, аби ти міг молитися за мене.
Утомився. Спатиму. Завтра — екскурсія по Кітсу, добрячий обід і пошуки транспорту до Аквіли і далі на південь.
У Кітсі є собор. Точніше, був. От уже мінімум два сторіччя як він стоїть покинутий. Суцільна руїна, трансепт[25] гуляє просто зелено-синього неба, одна із західних веж недобудована, від іншої лишився каркас обваленого каміння та проіржавілої арматури.
Я натрапив на нього випадково, заблукавши у вуличках понад набережною Гулаю в досить безлюдній частині столиці, де Старе Місто потроху розсипається і перетворюється на Джектаун, густо оторочений складськими приміщеннями, що за ними годі навіть край оком роздивитися румовище, яке лишилося від церковних башт, аж поки ви не вивертаєте у вузький завулок — і от він здіймається, шкаралупа від храму. Його будинок капітулу[26] заледве не сповз у річку, а фасад пощерблений останками жалобної, апокаліптичної ліпнини і статуй експансіоністської доби по Гіджрі.
Я побрів поміж плетива тіней та будівельних блоків на підлозі у центральний неф[27]. У єпископському управлінні на Пацемі нічого не змогли розказати про історію католицької церкви на Гіперіоні і тим паче змовчали про його собор. Це майже неймовірно, щоб убога колонія з корабля-«ембріоносця» чотириста років тому могла забезпечити існування досить великої парафії для утворення єпископської кафедри. Я вже мовчу про спорудження собору. Та все ж — ось він переді мною.
Я пронизував собою тіні ризниці. Курява і спорохнявілий тиньк висіли в повітрі, немовби ладан, окреслюючи два стовпи сонячного проміння, що падало на підлогу крізь вузькі вікна високо наді мною. Я вийшов на широку смугу світла і підійшов до вівтаря, позбавленого всіх оздоб, якщо такими не вважати будівельне сміття і тріщини, утворені від падіння цеглин. Великий хрест, що колись висів на східній стіні за олтарем, також зірвався і тепер лежав у керамічному череп’ї на купі каміння. Керований підсвідомим, я став за вівтар, здійняв руки і заходився вершити таїнство св. Причастя. Не шукайте в цьому якоїсь пародійності, мелодраматичності, символізму чи прихованого наміру; то була просто доведена до автоматизму дія — реакція священика, котрий щодня правив службу впродовж понад сорока шести років свого життя і перед котрим тепер зазоріла перспектива ніколи більше не бути причетним до євхаристійного обряду[28], який несе розраду.
Із превеликим здивуванням я виявив, що в мене була паства. У четвертому ряду на ослінчику для молитов схилила коліна стара жінка. Її чорна сукня і шалик ідеально зливалися з тамтешньою сутінню, так що роздивитися я міг тільки овал її зморшкуватого, стародавнього обличчя, що ніби безтілесне плавало у темряві. Приголомшений, я замовк посеред літанії[29]. Хоч вона і дивилася на мене, та щось в її очах, навіть із такої відстані, водномить переконало мене в тому, що жінка сліпа. Якусь мить я не міг промовити навіть словечка і німував, мружачись у курних променях світла, що заливало вівтар, та намагаючись осягнути розумом цей примарний образ, спрожогу вигадуючи пояснення власної присутності і вчинків.
