Пообіддя. На самоті я з оглядової палуби дивлюся на захід сонця. Тут місток проходить у затишку під вантажними модулями носової частини, тому вітер — усього лише легіт, приправлений морською сіллю. Наді мною аркодужно пнеться вгору оранжево-зелена оболонка дирижабля. Ми саме між островами, і море вбирає очі ляпіс-лазур’ю, помережаною смарагдовими відтінками — такий собі виворіт небесної палітри. На високих перистих хмарах займаються останні відблиски надто маленького сонця Гіперіона, надаючи їм огненно-коралового забарвлення. Навколо абсолютно тихо, тільки ледь чутно дзижчать електротурбіни. У трьохстах метрах піді мною в одному ритмі з дирижаблем пливе тінь велетенської підводної істоти, схожої на ската-манту. А секунду тому комаха чи пташина, завбільшки з колібрі і схожа кольором на неї, дарма що крила ніби сплетені із павутиння, розмахом у цілий метр, зависла поряд і вивчала мене, перш ніж, згрупувавшись, спікірувати до води.
Едуаре, сьогодні ввечері мені дуже самотньо. Було би легше, якби я точно знав, що ти живий і досі копирсаєшся в саду та працюєш по вечорах у своєму кабінеті. Я гадав, що подорожі розворушать мою стару віру в Тейярову концепцію Господа Бога, у Якому Христос Еволюції, Особистий і Загальний, En Haut й En Avant[30], злилися воєдино, от тільки поки що — ніяк.
Сутеніє. Я старішаю і відчуваю щось… ні, не докори сумління… за гріх фальсифікації знахідок під час розкопок на Армагасті. Але ж, Едуаре, Ваше Преосвященство, якби артефакти
То невже це настільки страшний гріх — інтерпретувати неоднозначні дані з думкою про відродження християнства ще за нашого життя?
Так, настільки. Проте не через гріх підправляння даних, а через глибшу провину — переконаність, що християнство можна спасти. Церква помирає, Едуаре. І не просто люба нам гілка Священного Дерева, а всі його пагінці, галузочки та червоточини. Помирає все Тіло Христове, так само як і мій, мною ж і зневажений організм, Едуаре. Ми з тобою розуміли це на Армагасті, де криваве сонце освітлює тільки куряву і смерть. Ми розуміли це того прохолодного зеленого літа в Колежі, коли вперше виголосили свої обітниці. Ми розуміли це хлопчаками на тихих стадіонах Вільфранш-сюр-Сона. І ми розуміємо це зараз.
Світло згасло, і я мушу писати під присмеркову сірість із вікон салону однією палубою вище. В небі дивні сузір’я. А Серединне море фосфоресціює вночі зеленкуватими, хворобливими вогнями. На обрії ближче до південного сходу бовваніє темна маса. Може, шторм, а може, і наступний острів архіпелагу — третій із дев’яти «хвостів». (Що то за міфологія з дев’ятихвостими кішками? Я не в курсі.)
І во ім’я тієї шашки, яку я сьогодні бачив — якщо перед моїми очима і справді лопотіла крильми шашка, — молитиму Бога, щоб то був острів, а не буря.
Я мешкаю в Порт-Романсі всього вісім днів і вже бачив три трупи.
Першим був чоловік, якого винесло хвилями на замулені береги — роздута, біляста пародія на людину, що опинилася геть недалеко від причальної щогли у мій перший же вечір у місті. Дітлашня жбурляла в небіжчика камінці.
Другий труп я спостерігав, коли його витягали з руїн згарища на місці метанового цеху (чи крамнички) в бідному кварталі поруч із моїм готелем. Чоловік страшенно обгорів, до невпізнання, скоцюбився від жару, руки-ноги попідтягувані до тулуба в позі боксера, що в неї скручує жертв огню з часів сивої давнини. Я говів цілий день і змушений із ганьбою визнати, що мій рот наповнився слиною, коли в повітрі зачулися багаті жирні аромати смаженої плоті.
Третього вбили за три метри від мене. Я щойно вийшов із готелю і занурився у лабіринт заляпаних гряззю дощаних хідників, які слугують за нормальні тротуари жалюгідного міста, як бахнули постріли і в чоловіка у кількох кроках поперед мене підкосилися ноги, ніби він послизнувся; він розвернувся до мене зі спантеличеним поглядом на лиці і повалився на узбіччя, в багнюку та каналізаційні стоки.
У нього вистрілили тричі із якоїсь кінетичної зброї. Дві кулі поцілили в груди, а третя — трохи нижче лівого ока. Це неймовірно, але він усе ще дихав, коли я підбіг до нього. Навіть не замислюючись, я дістав свою столу[31] із сумки, намацав на дні флакон із свяченою водою, що так довго був зі мною, і заходився до таїнства соборування. У юрбі, яка збіглася на все подивитися, ніхто не заперечував. Підстрелений чоловік ледве поворушився, прокашлявся, наче збирався щось сказати, і помер. Натовп розійшовся ще до того, як тіло жертви забрали.
Чоловік був середнього віку, з чуприною пісочного кольору і дещо повнуватий. У нього не знайшли при собі документів, навіть універсальної картки або комлогу. З кишені випало шість монеток.
