— Бо це переводить на гівно всю симуляцію. Адже тобі потрібен цілий набір ідеальних клонів та інтерактивне середовище з точністю до найменшої деталі. Бач, мала, у випадку з поверненими особистостями ти даєш їм жити в цьому світі через посередництво повномасштабної симуляції, а потім ставиш їй запитання у снах або з допомогою інтерактивних сегментів сценарію. Вилучити персону із симульованої реальності у повільний час…
Стара як світ кіберпанківська фраза на позначення… пробачте вже мені на слові… реального світу.
— …означає ще скоріше довести її до повної шизи, — закінчив він думку.
Я похитала головою.
— Що ж, дякую, Бі-Бі.
Я ступила до дверей. До втечі мого університетського друга із повільного часу лишалося тридцять секунд.
— Бі-Бі, — подумавши, спитала я, — а ти коли-небудь чув про проект повернення персони поета зі Старої Землі на ім’я Джон Кітс?
— Кітс? Звісно. У мене було про нього в бакалаврській. Проект Марті Кароллюса з Нового Кембриджа.
— І що сталося?
— А те, що й зазвичай. Персона зациклилася в дивній петлі. Але ще до свого розпаду померла повноцінною смертю в симуляції. Якесь стародавнє захворювання.
Бі-Бі глянув на годинник, усміхнувся і взявся за шунт. Та перед тим, як встромити його в гніздо у черепі, ще раз — практично блаженними очима — подивився на мене.
— Згадав, — промовив він, замріяно всміхаючись, — від туберкульозу.
Якби наше суспільство коли-небудь обрало підходи орвеллівського Старшого Брата, обраним інструментом для здійснення гніту мав би стати кредитний кільватер. І в економіці, повністю позбавленій готівки і з залишковими слідами чорного ринку натуробміну, всю діяльність людини можна простежити в реальному часі, всього лишень спостерігаючи за кредитним кільватером її універсальної картки. Колись суворі закони боронили конфіденційність інформації про картки, але в людей є звичка нехтувати законами, а суспільство, даючи крен у бік тоталітаризму, такі закони анулює.
Кредитний кільватер, що його по собі залишила картка Джонні за ті п’ять днів, розповіла мені про чоловіка зі сталими звичками і скромними витратами. Але перш ніж розбиратися з виписками по його картці, я провела два нудні дні, спостерігаючи за Джонні.
Дано: Звичайна перевірка показала, що вже сім місцевих місяців — або п’ять стандартних — він сам-один мешкав у Східному Вулику Бергсона. Вранці він снідав у кафе неподалік, після чого телепортувався на Ренесанс-Вектор, де працював годин п’ять, займаючись якимись дослідженнями в архівах паперових документів. Потім — робив невеликий обідній перекус у вуличного торговця, ще годину-дві проводив у книгозбірні, відтак вертався назад на Луз або до якогось улюбленого ресторану на іншій планеті. До своєї квартирки він заходив о 22:00. Телепортувань на нього припадало більше, ніж на пересічного неробу середнього класу з Луза, але життя він вів загалом занудне. Виписки по кредитці тільки підтверджували те, що впродовж тижня, коли стався злочин, Джонні дотримувався того самого розкладу, якщо не брати до уваги кілька додаткових придбань: одного дня туфлі, іншого — бакалію, плюс візит до бару на Ренесансі-В у день свого «вбивства».
Ми зустрілися під час вечері у невеличкому ресторанчику на вулиці Червоного Дракона[165] неподалік від порталу Панни Ціндао-Сішуан. Страви були дуже гарячими, дуже гострими і дуже смаковитими.
— То як справи? — поцікавився він.
— Чудово. Від часу нашого знайомства я збагатилася на тисячу марок і дізналася про існування чудового кантонського ресторанчика.
— Радий, що мої гроші витрачаються з розумом.
— До речі, про ваші гроші… Звідки вони? Просиджуванням штанів у бібліотеці на Ренесанс-Векторі багато не заробиш.
Джонні повів бровою:
— Я живу на невеличку… спадщину.
— Хотілось би вірити, не таку вже й невеличку. Я розраховую на гонорар.
— І він буде відповідний нашим цілям, пан-Ламіє. Ви вже з’ясували щось цікаве?
— Розкажіть мені, чим займаєтеся у бібліотеці? — здвигнула я плечима.
— Невже це може стосуватися справи?
— Еге ж, чому б і ні?
Він подивися на мене дивним поглядом своїх очей, від якого в мене робилися ватними ноги.
— Ви мені декого нагадуєте, — тихо промовив він.
— О? — Якби це промовив хтось інший, в мене одразу з’явився би привід вийти. — Кого? — натомість поцікавилася я.
— Одну… жінку, яку я колись знав. Дуже давно. — Він провів пальцями по чолу, так ніби йому раптом запаморочилося в голові або він утомився.
— Як її звали?
— Фанні. — Це слово він майже прошепотів.
Я знала, про кого йдеться. У Джона Кітса була наречена на ім’я Фанні. Їхній роман складався з низки романтичних розчарувань, які ледве не звели поета з глузду. Коли він помер в Італії, на самоті, якщо не враховувати товариша у дорозі, покинутий, на власне переконання, всіма друзями та коханою, то заповів покласти нерозпечатані листи від Фанні та пасмо її волосся до себе в могилу.
Іще тиждень тому я нічого не знала про цього Джона Кітса, а всю цю дурню прочитала в комлозі.
— Що ви робите в бібліотеці? — поцікавилася я.
— Досліджую одну поему, — прокашлявся кібрид. — Шукаю фрагменти оригіналу.
— Щось із Кітса?
— Так.
