— В онлайні знайти не простіше?
— Простіше. Але для мене важливо побачити першотвір… торкнутися його.
Я замислилася над цим.
— І про що поема?
Він усміхнувся… принаймні губами. Його карі очі і далі здавалися бентежними.
— Вона називається «Гіперіон». Важко описати, про що вона… Мабуть, про невдачу митця. Кітс її так ніколи і не дописав.
Я відсунула тарілку та сьорбнула теплого чаю.
— Кажете, Кітс не дописав її? Хочете сказати, це ви її так і не дописали?
Його остовпілий вираз обличчя мав бути невимушеним… ну, або Штінти — довершені актори. Наскільки мені відомо, то другий варіант імовірний.
— Боже правий, — промовив він. — Я ж не Джон Кітс. Хай моя персона і грунтується на шаблоні поверненої особистості, але цей факт робить мене не більшим Кітсом, ніж ваше прізвище Ламія перетворює вас на монстра. На мене впливали мільйони речей, завдяки яким я став іншим від сердешного сумного генія.
— Ви казали, я вам нагадую Фанні.
— Відгомін спогаду. Навіть менше. Ви ж навчалися з допомогою РНК-терапії, правда?
— Так.
— Ну, так ось це щось подібне до неї. Спогади, які здаються… порожніми.
Чоловік-офіціант приніс печиво із передбаченнями.
— У вас з’являлися думки відвідати Гіперіон? — питала я далі.
— А що це?
— Загумінковий світ. Планета десь за Парваті, здається.
Джонні виглядав спантеличеним. Він уже розламав печиво, але прочитати своє віщування не встиг.
— Здається, колись його ще називали Світом поетів, — правила я далі. — Там навіть є місто, назване на вашу честь… на честь Кітса.
— Перепрошую, — похитав молодик головою, — але я вперше чую про це місце.
— Хіба таке можливо? Хіба штучним інтелектам не відомо про все на світі?
Він коротко та різко засміявся.
— Саме цьому відомо дуже мало. — Джонні прочитав своє передбачення: «СТЕРЕЖІТЬСЯ НЕОБДУМАНИХ РІШЕНЬ».
Я схрестила руки на грудях.
— Якщо чесно, то крім дешевого фокусу з голограмою управлінця із банку, я досі не маю жодних доказів, що ви той, за кого себе видаєте.
— Дайте мені вашу руку.
— Мою руку?
— Так. Будь-яку. Дякую.
Джонні взяв мою праву долоню між своїми руками. Його пальці були довшими від моїх. Мої ж були дужчими.
— Заплющте очі.
Я скорилася. Ніякого переходу не відчулося. Ось я сиджу в «Блакитному лотосі» на вулиці Червоного Дракона, а ось я вже… ніде. Десь! Мчали сіро-голубою базовою площиною інфосфери, крутили віражі над сталево-жовтими інформаційними магістралями, пролітали над і під величезними містами осяйних сховищ даних, червоними хмаросягами, вбраними у чорну захисну кригу[166], і простими логічними об’єктами (на кшталт особистих рахунків або корпоративних файлів), що горіли огнями нафтопереробних заводів уночі. І понад усім, поза межами видимості, ніби зачаєні в перекрученому просторі, гігантською вагою
Джонні відпустив мою руку і розламав для мене печиво з передбаченням. На клаптику паперу було написано: «ІНВЕСТУЙТЕ В ІННОВАЦІЇ З ГОЛОВОЮ».
— Господи Ісусе! — прошепотіла я. Раніше я вже літала базовою площиною інфосфери разом із Бі-Бі, але без шунта це лише бліда тінь від подорожі із Джонні. Різниця все одно, що між феєрверками в чорно-білому голоматографі і живою присутністю під час салюту. — Як вам це вдалося?
— А завтра будуть новини у нашій справі? — спитав він упрост.
І до мене повернулася звична стриманість:
— Завтра, — відрізала я, — у мене в планах із нею закінчити.
Ну, може, і не закінчити, але щонайменше дати їй поштовх. Останнім записом на виписці до картки йшов розрахунок у барі на Ренесансі-В. Звісно, що я туди навідалася ще першого дня, погомоніла із завсідниками, бо за шинквасом бармена-людини не знайшла. Але все одно ні на кого, хто пам’ятав би Джонні, не натрапила.
Заклад однозначно не вписувався в категорію таверни з дерева та міді, яку ми з Джонні відвідували на ЦТК. Тіснився він на другому поверсі ветхої споруди у занедбаному кварталі в двох кварталах від бібліотеки, де Джонні провів кілька днів. Він би навряд чи сюди зазирнув просто по дорозі до площі з телепортами, але міг тут опинитися, якби зустрів когось у бібліотеці або поруч і схотів із ним віч-на-віч перекинутися словом-двома.
Я там просиділа шість годин поспіль, і мені вже встигли приїстися солоні горішки та вивітрене пиво, коли раптом у бар заскочив якийсь старий клошар. У мене склалося враження, що він тут був частий гість, бо навіть не пригальмував на порозі, не роззирнувся, а одразу подибав до маленького столика в глибині залу і мимохідь устигнув замовити собі віскі в механічного офіціанта. Підсівши до нього, я зрозуміла, що не такий він уже і клошар, радше — приклад утомленої людини, котру можна побачити в крамничці у лихваря та біля вуличних розкладок у тому кварталі. Чоловік примружився, кинувши на мене погляд переможеного.
— Можна?
