Я рушила назад до бібліотеки, затримавшись на цілу хвилину у жвавій околиці комплексу телепортів. Отже, станом на цей момент події виглядали так: Джонні зустрівся з тамплієром, який, можливо, першим підійшов до нього у бібліотеці або на вулиці, коли той прибув до книгозбірні у другій половині ранку. Потім вони рушили поговорити сам-на-сам деінде в тихому місці, і те, про що його повідомив храмовник, подивувало Джонні. Потім з’явився чоловік із косичкою (можливо, лузієць) і взяв участь у розмові. Джонні з Косичкою пішли з бару вдвох. Іще пізніше Джонні телепортувався на ЦТК, а звідти — з іще однією особою, можливо, храмовником або лузійцем — на Мадг’ю, де хтось із них спробував його вбити.
Забагато прогалин. Забагато «якихось чоловіків». З біса мало для результатів роботи одного дня.
Я вагалася, чи вертатися назад на Луз, коли на обмеженій частоті, доступ до якої мені відкрив Джонні, зацвірінчав комлог.
— Пан-Ламіє, — тремтів його голос, — прошу, хутчіш до мене. Здається, вони знову спробували це зробити. Вбити мене. — Координати, що прозвучали потім, відповідали Східному Вулику Бергсона.
Я кинулася до телепорту.
Двері до квартирки Джонні були прочинені. У коридорі нікого не виявилося. Жодних звуків не долинало з самого помешкання. Що б там усередині не сталося, представники влади поки не прибули.
Одним рухом я дістала батьків автоматичний пістолет з кишені пальта, дослала набій у патронник і ввімкнула лазерний приціл.
Я зайшла, пригинаючись, випроставши обидві руки і сковзаючи червоною цяткою по темних стінах, дешевій репродукції на дальній стіні. У передпокої було порожньо. Вітальня та медіа-ніша також.
Джонні лежав на підлозі спальні, притиснувшись головою до ліжка. Простирадло просякло кров’ю. Він спробував обіпертися, але впав. Двері-купе позаду стояли відчинені, і всередину квартири звідти віяв вогкий промисловий вітер з боку торговельно-розважального центру просто неба.
Я перевірила єдиний туалет, куций хол, кухонну нішу та повернулася оглянути балкон. З висоти двохсот із гаком метрів вид на плавні обводи Вулика, що виходив на десяти- чи дванадцятикілометровий відрізок Канального ТРЦ, здавався дуже мальовничим. Дах Вулика в’язали докупи сила-силенна швелерів на висоті ста із хвостиком метрів. Тисячі вогнів, рекламних голограм та неонових огнів палали назовні, зливаючись у блиску тремкого електричного туману.
Тільки на цій стіні Вулика були сотні аналогічних балконів, і всі безлюдні. Найближчий знаходився за двадцять метрів. Зазвичай ріелтори говорять про них як про вигоду (Бог мені свідок, Джонні найпевніше чимало доплачував за зовнішню квартиру), але користі з балконів було мало через дужі вітри, які дмухали вгору до вентиляторів, тягнучи за собою звичний пісок, сміття і вічний аромат Вуликів: запахи машинної оливи й озону.
Я відклала пістолет і повернулася до Джонні.
Неглибокий, але рваний поріз ішов від лінії росту волосся і до брови. Коли я вийшла з ванни зі стерильною серветкою, щоби протерти рану, Джонні вже сидів.
— Що сталося? — запитала я.
— Двоє чоловіків… чекали на мене в спальні. Вони якось обійшли сигналізацію на балконі.
— Можна подавати заявку на відшкодування безпекового податку. Що далі?
— Ми борюкалися. Здається, вони намагалися поволокти мене до дверей. В одного з них був шприц, але мені вдалося вибити його.
— Чому вони втекли?
— Я ввімкнув внутрішню сигналізацію в квартирі.
— Але не викликали охорону Вулика?
— Ні. Не хочу з ними зв’язуватися.
— Хто вас ударив?
— Я сам, — сором’язливо всміхнувся Джонні. — Вони мене відпустили. Я погнався за ними, перечепився та впав на туалетний столик.
— Елегантною цю вашу прочуханку не назвеш, — проказала я, вмикаючи лампу. На килимі знайшлася ампула зі шприца-інжектора, яка закотилася під ліжко.
Джонні подивився на неї, немов на гадюку.
— Є версії? — поцікавилася я. — Знову СНІД-ІІ?
Він похитав головою.
— Я знаю місце, де його зможуть проаналізувати, — правила я далі. — На мою думку, це було снодійне. Вони просто хотіли забрати вас із собою… а не вбивати.
Джонні поправив серветку і скривився. Кров і досі текла.
— Навіщо комусь викрадати кібрида?
— Це ви мені розкажіть. Я вже починаю думати, що так зване вбивство було просто невдалою спробою викрадення.
Джонні помотав головою.
— У когось із нападників була косичка? — спитала я.
— Не знаю. Вони носили капюшони та осмотичні маски.
— Хтось із них був досить високим, щоби вважатися тамплієром, або досить сильним, щоби здатися лузійцем?
— Тамплієром? — здивувався Джонні. — Ні. Один середнього зросту як на мешканця Мережі. Інший, з ампулою, міг бути лузійцем. Досить таки дужий.
— То ви голіруч намагалися вловити лузійського горлоріза? У вас є біопроцесори або імпланти-підсилювачі, про які я не в курсі?
— Ні. Я просто оскаженів.
— Значить, штучні інтелекти здатні сердитися? — я допомогла йому підвестися на ноги.
— Я — так.
— Гайда, — проказала я. — Знаю я тут одну автоклініку зі знижками. Поки що залишатиметеся поруч зі мною.
— З вами? Навіщо?
