Гіперіон полностью

— Бо ви щойно перекваліфікувалися з клієнта, якому був потрібен детектив, на клієнта, якому потрібен охоронець.

На схемах зонування Вулика моє помешкання не було позначене як житлове приміщення. Я «успадкувала» верхній поверх реконструйованого складу, що раніше належав моєму другові, який переховувався від лихварів. У зрілому віці він раптом вирішив перебратися до однієї із загумінкових колоній, і приміщення в одному ке-ме від дверей мого кабінету відійшло мені на хороших умовах. Інтер’єр був трошки грубуватий, і шум вантажних доків інколи заглушав бесіди. Зате простору тут вистачило б і на десять звичайних квартир, та й навіть спортзал я собі могла влаштувати вдома.

Приміщення щиро заінтригувало Джонні, і я кляла себе за те, що мені було приємне його вдоволення. Ще трошки, і я почну фарбувати губи помадою та рум’янитися, аби сподобатися цьому кібриду.

— Чому ви мешкаєте на Лузі? — поцікавилася я в нього. — Більшості іншосвітян сила тяжіння дошкуляє фізичним болем, а пейзажі видаються монотонними. Ще й дослідженнями займаєтеся на Ренесансі-В. То чому тут?

Коли він відповідав, то я зловила себе на тому, що пильно до нього дослухаюся і не зводжу з нього погляду. Він носив проділ посередині, кінчики його назагал прямого каштанового із рудуватим відтінком волосся вже закручувалися, спадаючи на комір. Коли Джонні говорив, то мав звичку підпирати щоку кулаком. Мене приголомшило, що його вимова насправді була притаманна для людей, які досконало вивчили нову для себе мову, а не недбало засвоювали її з народження. Зате в основі його акценту відчувалися наспівні нотки, з якими говорив один мій знайомий квартирний злодюжка, що виріс на Есквіті — тихій містечковій планетці, яка входила до складу Мережі і була заселена іммігрантами Першої експансії родом із Британських островів.

— Я багато де жив, — відказав він. — Моя мета — спостерігати.

— В ролі поета?

— Ні, я не поет, — похитав він головою, скривився й обережно торкнувся швів. — Він був ним.

Попри обставини в Джонні відчувалися таке завзяття і жага до життя, які я рідко зустрічала в чоловіках. Це важко пояснити, але мені припадало бути в компаніях, де сильні цього світу потрапляли в орбіту навколо таких от людей. І йдеться тут не про його замкнутість або чуттєвість. Ідеться про енергію, якою він бринів і яку випромінював, навіть коли просто спостерігав.

— А чому ви тут живете? — у свою чергу спитав він.

— Я тут народилася.

— Так, але ж у дитинстві мешкали в Центрі Тау Кита. Ваш батько служив там сенатором.

Я змовчала.

— Багато хто очікував, що ви підете у політику, — правив він далі. — Вас відрадило самогубство батька?

— Це було не самогубство.

— Ні?

— Усі новини, всі розслідування говорили протилежне, — безбарвним голосом заявила я. — Та мій батько ніколи не наклав би на себе руки.

— Отже, вбивство?

— Так.

— Незважаючи на відсутність мотивів або натяку на підозрюваного?

— Так.

— Зрозуміло, — зітхнув він. У жовтому світлі ліхтарів над вантажними доками, що пробивалося крізь курні шибки, його шатенова чуприна відливала свіжою міддю. — Вам подобається працювати детективом?

— Тільки коли виходить добре. Хочете їсти?

— Ні.

— Тоді давайте спати. Можете лягти на канапі.

— І часто у вас виходить добре? — не здавався він. — В роботі детектива?

— Завтра побачимо.

Уранці Джонні телепортувався на Ренесанс-Вектор у фактично свій звичайний час, зачекав трошки біля виходу, а потім переправився до Музею старопоселенців на 7 Дракона. Звідти стрибнув на головний телепорт-комплекс Нордгольма, а звідти квантувався на Божегай.

Графік ми розробили завчасно, і я вже чекала на нього на Ренесансі-В, сховавшись у тінях колонади.

Чоловік із косичкою вийшов третім після Джонні. Безсумнівно, ми мали справу з лузійцем. У своїй блідості, мускулатурі, масі тіла та гоноровитій манері пересуватися він міг би бути моїм давно загубленим братом.

Жодного разу він не глянув на Джонні, але я зрозуміла, що лузієць здивувався, коли кібрид розвернувся і рушив до порталів, що вели на інші планети. Я йшла позаду обох і картку побачила тільки краєчком ока, проте могла битися об заклад, що в Косички є трасувальний чип.

У Музеї старопоселенців Косичка поводився дуже обачно, не випускав Джонні з виду, але не забував стежити і за власною спиною. Я була вдягнута у толстовку для дзен-гностичних медитацій, картуз із маскувальним дашком і все таке, ще й жодного разу не глянула в їхню сторону, завернувши до зовнішніх телепортів музею та перескочивши одразу на Божегай.

Я з важким серцем залишала Джонні самого в музеї та телепорт-комплексі Нордгольма, але то все громадські місця, тому ризикувала я осмислено.