У порталі прибуттів Світового дерева Джонні з’явився вчасно, одразу придбавши квиток на екскурсію. Його тіні довелося поквапитися і виказати себе, щоби встигнути на екраноліт-омнібус до того, як той стартував. Я вже сиділа у задньому ряду горішньої палуби, а Джонні зайняв крісло у передній частині, як ми і домовлялися. Тепер я була схожа на завалящого туриста, і моя камера знімала одночасно з десятком інших, коли Косичка похапцем займав місце за три ряди від Джонні.
Екскурсії Світовим деревом — це завжди розвага (батько вперше взяв мене сюди, коли мені було тільки три стандартні роки), але цього разу, коли екраноліт ширяв над гіллям завбільшки з автостради і нарізав круги навколо стовбура, що міг шириною позмагатися з вулканом Олімп на Марсі, я з усе більшим занепокоєнням реагувала на кожного храмовника у каптурі.
Перед усім цим ми із Джонні обговорили різноманітні розумні та страшенно хитрі способи вистежити Косичку, якщо він об’явиться, прослідкувати за ним до його лігва і, якщо знадобиться, тижнями розгадувати гру, що він її вів. Але врешті-решт я зробила вибір на користь прямолінійного варіанту.
Омнібус викинув нас біля Музею М’юїра, і люди тирлувалися на площі перед ним, розриваючись між бажанням витратити десять марок для самоосвіти або ж навпростець іти до сувенірної крамнички. Я підійшла до Косички, схопила його за плече і буденним тоном поцікавилася:
— Привіт. Не хочеш мені розповісти, якого хріна тобі треба від мого клієнта?
Існує древній стереотип, згідно з яким лузійці делікатні як шлунковий зонд і вдвічі менш приємні. І якщо я зробила все можливе для того, щоби підтвердити першу половину цієї думки, то Косичка вирішив ґрунтовно підкріпити істинність другої половини тези.
Він був швидкий. Навіть попри мій звичайний захват, що паралізував м’язи його правої руки, лівою він тієї ж секунди вихопив ніж і розсік ним повітря.
Я повалилася на правий бік, дозволивши лезу свиснути в повітрі у кількох сантиметрах від моєї щоки, впала на тротуар і, відкочуючись, намацала невральний аудіотравмат. За мить я вже стояла на одному коліні, ладна дати відсіч загрозі.
Якій загрозі? Косичка тікав. Геть від мене. Від Джонні. Він розштовхував туристів і петляв між ними, прориваючись до входу у музей.
Запхнувши травмат у кобуру-напульсник, я й собі кинулася бігти. Травмати — прекрасна зброя на короткій дистанції (цілитися просто, наче з дробовика, тільки без гнітючих наслідків розсіювання променя для невинних перехожих), але нікуди не годиться далі ніж за вісім-десять метрів. Відрегулювавши його до максимального радіуса враження, я би подарувала страшний головний біль половині туристів на площі, але Косичка був уже надто далеко, щоби його цей промінь завалив. Тож я кинулася за ним.
До мене підбіг Джонні. Але я махнула йому, щоби забирався геть:
— У мене! — крикнула я. — Все позамикай!
Косичка був уже на вході до музею й озирнувся на мене. У руці він і досі тримав кинджал.
Я рушила на нього, навіть радіючи з кількох наступних хвилин.
Косичка перемахнув через турнікет, пробиваючись поміж туристів у напрямку дверей. Я бігла за ним.
Тільки в склепінчастому інтер’єрі Великої зали я збагнула, куди він прямував, пробираючись людним ескалатором до Екскурсійного мезоніну.
На екскурсію до храмовників я потрапила з батьком у три роки. Портали телепорту ніколи не вимикалися, і на обхід усіх тридцяти світів, де екологам тамплієрів пощастило зберегти часточку дикої природи, що, на їхню думку, вдовольнила би М’юїра, було потрібно біля трьох годин. Я могла помилятися, бо не дуже добре пам’ятала, але, здається, маршрут складався із замкнутих доріжок, на яких портали для зручності в користуванні екскурсоводами-храмовниками й техперсоналом знаходилися відносно недалеко один від одного.
Охоронець в однострої біля порталу початку екскурсії зауважив якусь колотнечу, коли Косичка біг крізь юрбу, і приготувався перехопити грубого порушника. Навіть із п’ятнадцяти метрів я побачила вираз невіри на обличчі старого вахтера, коли він похитнувся назад, а в його грудях стирчало руків’я довгого кинджала Косички.
Цей старий охоронець, можливо, місцевий правоохоронець у відставці, опустив сполотніле обличчя, обережно торкнувся ножа, ніби він був частиною якогось розіграшу, і впав долічерева на кахлі Мезоніну. Туристи закричали. Хтось вереснув про лікаря. А я бачила, як Косичка відштовхнув тамплієра-вахтера і зник в осяйному телепорті.
Я цього не планувала і дременула до воріт стрибка не вповільнюючись.
По той бік я ледве не поїхала ковзким трав’яним схилом. Лимонно-жовте небо вгорі. Тропічні аромати. До мене звертаються перелякані обличчя. Косичка вже здолав півшляху до наступного порталу, чкурнувши навпростець витіюватими клумбами та продираючись садком із дерев-бонсай. Я впізнала, це був світ планети Фудзі. Спершу схилом униз, а потім знову довелося дряпатися руйнівним шляхом Косички по клумбах, під гору.
