Перш ніж рушити в путь разом із Туком, я сходив на поля-матриці проститися із Семфою. Вона майже нічого не казала, але по очах я бачив, що вона за мною сумуватиме. Піддавшись спонтанному бажанню, я благословив її і поцілував у лоба. Поруч посміхався і кивав головою Тук. Із двома в’ючними гібридами ми розпочали свій шлях. Доглядач Орланді провів нас до кінця дороги і помахав нам на прощання, коли ми ступили на вузьку стежку, прорубану в золотавих хащах.
Domine, dirige nos[34].
Після тижня походу просіками — та якими там просіками?! — тижня походу непролазними нетрями жовтого дощового лісу, після тижня виснажливого підйому щораз крутішими відногами плато Розкрилля, цього ранку ми врешті-решт вийшли на кам’янисту ділянку, звідки відкрився краєвид на весь обшир джунглів позаду нас, аж ген до Дзьоба і Серединного моря. Заввишки нагір’я тут уже сягало всіх трьох тисяч метрів над рівнем моря, тому перспектива вражала. Попід ногами аж до підніжжя Розкрилля простягалася біло-сіра ковдра важких дощових хмар, але в їхніх прогалинах, розмотуючись у напрямку Порт-Р. та надмор’я, виблискував ледачий Кане, прозирали хромово-жовті пасма лісу, яким ми йшли, і пурпурова латка далеко на сході, що, божився Тук, була нічим іншим як нижньою матрицею фіберпластових полів біля Пересебо.
До пізнього вечора ми сунули вперед і вгору. Тук помітно переживає, що ми не встигнемо проскочити вогнелісся, коли в повну силу ввійдуть дерева тесла. Я чимдуж стараюся не відставати, тягнучи перевантаженого гібрида за собою і проказуючи подумки молитви, аби відволіктися від болю, ниючих ніг і злигоднів загалом.
Сьогодні спакувалися та рушили ще вдосвіта. У повітрі висить запах диму та гару.
Разючі зміни в рослинності на плато. Більше не видно всюдисущого яз-дерева та густих крон челми. Проминувши перехідну зону куцих вічнозелених та вічноголубих заростей, здійнявшись після цього дрімучим бором мутованих широкохвойних сосон і тросик, ми зайшли у справжнісіньке вогнелісся з його високими прометеями, що завжди супроводжують незмінних феніксів та круглу поросль світлих бурштинників. Вряди-годи ми натрапляли на непроходимі чагарі розчепірених азбестників із їхніми білими волокнистими стовбурами, що їх Тук барвисто назвав схожими на
Пізно пополудні ми побачили наше перше дерево тесла. Півгодини ми чвалали вкритою попелом землею, намагаючись не наступати на тендітні пагінці феніксу та полум’яних батогів, сміливо пробираючись золистим грунтом, як раптом Тук зупинився і тицьнув пальцем уперед.
За півкілометра від нас стояло щонайменш стометрове заввишки дерево тесла, в півтора раза вище за найвищий прометей. Біля його крони чітко бубнявів схожий на цибулину акумуляторний наріст-гал, що від нього розросталося вусібіч радіальне гілля, яке кучерявилося десятками жмутів німбової лози і виблискувало сріблом металу на фоні чистого неба зеленої та ляпіс-лазурової барв. Вся ця картина чомусь викликала спогади про витончену мечеть високого ісламу на Новій Мецці, легковажно прикрашену гірляндами сухозлотиці.
Сьогодні ми ставимо табір якомога ближче до паростей азбестнику. Мимрячи собі під носа моторошні застереження та поглядаючи в сутінкове небо у пошуках грозових хмар, Тук навчив мене правильно встановлювати громовідвідні прути-розрядники в коло.
Хай там що, а я розраховую добре виспатися.
04:00…
Пресвята Богородице.
Три години ми висиділи в епіцентрі справдешнього кінця світу.
Вибухати почало одразу після опівночі. Спершу звичайні громи і блискавиці. Не дослухавшись Тука, я, і він за мною, виткнув голову з намету, щоби поспостерігати за піротехнікою. Я звик до мусонів та буревіїв у Матвій-місяці на Пацемі, тому перша година шторму мене не вразила. Бентежив тільки вигляд неблизького дерева тесла — незмінного осердя всіх небесних розрядів. Та вже скоро — коли я став куняти під неспинний шум — лісові бегемоти почали сяяти і плюватися накопиченою в такий спосіб власною енергією. Ось тоді з ланцюга зірвався істинний Армагеддон.
