Гіперіон полностью

Він розповів про те, що значить бути поетом, одержимим досконалістю; до власного доробку суворішим од найлихішого критика. А його критики були ой якими лихими. Від його творів відмахувалися, над ними насміхалися, називали неоригінальними та дурнуватими. Надто вбогий, щоб одружитися з коханою жінкою, він позичив гроші брату в Америці і відтак утратив можливість убезпечити себе фінансово… і потім нетривалий період слави, коли він вступив у період повної поетичної зрілості і водночас став жертвою сухот, які до цього забрали життя його брата Тома і матері. В італійському вигнанні, де він нібито мав поправити здоров’я, поет уже знав, що насправді він приречений на самотню і болісну смерть у віці двадцяти шести років. Розказував про агонію та біль, з якими він розглядав почерк Фанні на листах, які так і не наважився розпечатати; про вірність молодого митця Джозефа Северна, котрого «друзі» Кітса обрали для нього попутником у той час, як самі полишили поета в самому кінці; про те, як Северн доглядав його при смерті і сидів край одрини до останнього. Про нічні крововиливи та кровопуски доктора Кларка, що приписав йому «фізичну активність і свіже повітря». Про релігійний та особистий відчай Кітса, який у підсумку змусив поета вимагати, щоби на його кам’янім надгробку викарбували слова «Тут спочиває той, чиє ім’я записане на воді».

Світло з вікна ледве-ледве окреслювало контур високого вікна. Здавалося, голос Джонні пливе в ароматах ночі. Він говорив про те, як прокинувся після смерті в ліжку, де помер, під наглядом усе ще вірного Северна та доктора Кларка, про те, як ніби в швидко вивітрюваному сні згадав, що він поет Джон Кітс, але при цьому знав, що насправді хтось інший.

Описував продовження ілюзії, зворотню подорож до Англії, возз’єднання з Фанні-яка-не-була-Фанні та нервовий зрив, який він фактично пережив унаслідок цього. Розповів про неспроможність писати поезію, про те, як став усе більше цуратися інших кібридів-самозванців; про те, як упав у майже кататонічний стан, що поєднувався з «галюцинаціями» про свою істинну сутність штучного інтелекту, який реально існував в абсолютно незбагненному для віршувальника дев’ятнадцятого століття ТехноКорді; про остаточну руйнацію ілюзій та закриття «Проекту Кітс».

— Насправді, — правив він далі, — уся ця зла шарада тільки змусила мене задуматися про абзац зі свого старого листа, який я написав… він написав братові Джорджу незадовго до того, як занедужав[170]. У Кітса сказано: «Невже не існує найвищих сил, які б могли розважитися моїми хай вишуканими, але в той же час інстинктивними розмислами — подібно до того, як мене звеселяє пильність горностая либонь сторожкість оленя? Хоч ми не терпимо вуличного побоїща, але ж пристрасті, які в ньому вивільняються, хіба не прекрасні? Для найвищої сили наше розумування має ту саму барву. Навіть якщо є хибним. У цьому й суть поезії».

— Гадаєш… «Проект Кітс»… був злим? — поцікавилася я.

— Гадаю, все облудне зле.

— Може, ти все ж таки більший Джон Кітс, ніж сам звик вважати?

— Ні. І це довела цілковита відсутність поетичного інстинкту в умовах щонайскладнішої ілюзії.

Я поглянула на темні обриси форм у темному будинку.

— Штінти в курсі, що ми тут?

— Вірогідно, так. Майже напевно, що так. Місця, куди би я міг відправитися, а ТехноКорд при цьому не вистежив би і не знав, просто не існує. Та ми ж нібито тікали від органів влади Мережі та злодіїв, хіба ні?

— Але ж ти сам знаєш, що на тебе напав хтось… якийсь інтелект із ТехноКорду?

— Так, але в Мережі. У Корді ніхто такого насильства не потерпить.

З вулиці долинув якийсь шум. Хотілося вірити, що це голуб. Або, може, вітер ганяє сміття по бруківці.

— Як ТехноКорд відреагує на мою появу тут?

— Не маю жодного уявлення.

— Це ж, напевно, секрет?

— Це щось таке… до чого людству, на їхню думку, немає жодного діла.

Я похитала головою — марна дія в цілковитій темряві.

— Немає діла до реконструкції всієї Землі? Воскресіння кібридів скількох там… людських особистостей у відтвореному світі? Штінти, які вбивають інших Штінтів? І немає діла? — розсміялася я, але втримала себе в руках. — На Бога, Джонні!

— Дуже вірогідно.

Я перебралася до вікна, абсолютно байдужа, наскільки зручною ціллю я могла стати для будь-кого на темній вулиці, і знайшла навпомацки сигарету. Пачка відсиріла через полуденну біганину сніговими заметами, але мені вдалося її прикурити.

— Джонні, раніше, коли ти казав, що аналог Старої Землі завершено, і я поцікавилася, навіщо його взагалі було створювати, ти відповів якось так: «На Бога? Цікаве формулювання». Це була відповідь зануди-мудрагеля чи за цим щось насправді стоїть?

— Я справді мав на увазі, який стосунок до цього може мати Бог.

— Поясни.

Джонні зітхнув у темряві.

— Я не дуже розумію сенсу «Проекту Кітс» або ж інших аналогів на Старій Землі, але я підозрюю, що за ними стоїть один технокордівський проект, якому щонайменше сімсот років і метою якого є створення Абсолютного Інтелекту.

— Абсолютного Інтелекту? — видихнула я дим. — Еге… То це що… ТехноКорд хоче збудувати… Бога?