«Всередину» означало у невеличку квартиру великого будинку, розташованого на початку мармурових сходів. Вікна виходили на те, що Джонні обізвав «п’яццою», добре проглядалася велика буро-жовта церква вгорі та вся площа з човником-фонтаном, у якому жебоніла вода, наповнюючи тиху ніч звуками. За словами Джонні, водограй спроектував Берніні[169], але це ім’я нічого мені не сказало.
Кімнатки здавалися маленькими, зате мали високі стелі, грубуваті, але багато різьблені меблі, чий стиль та епоху мені визначити не пощастило. Жодного натяку на електрику або сучасне побутове приладдя. Оселя мовчала, коли я зверталася до її дверей і на другому поверсі. Щойно на місто за високими вікнами остаточно впали сутінки, на вулиці загорілись тільки нечисленні газові (або ще й більш примітивні) ліхтарі.
— Це все з минулого Старої Землі, — проказала я, торкаючись товстих подушок, і раптом підвела очі, все зрозумівши: — Кітс помер в Італії. На початку… дев’ятнадцятого чи двадцятого сторіччя. Це все… з тієї пори.
— Так. На початку дев’ятнадцятого століття. У тисяча вісімсот двадцять першому, якщо бути геть точним.
— Вся планета — музей?
— Ні, аж ніяк. Різні місцини — різні епохи. Усе залежить від аналогу, який є метою проекту.
— Не розумію. — Ми перемістилися до кімнати, захаращеної крупними меблями, і я вмостилася край вікна на чудернацьки різьбленому дивані. Десь там угорі за сходами паволока золотого вечора все ще торкалася шпилів брунатної церкви. На тлі синього неба хороводила зграйка білих голубів. — На цій несправжній Землі… живуть мільйони людей… кібридів?
— Сумніваюся, — знизав плечима Джонні. — Тільки та кількість, що необхідна для конкретного проекту аналогів. — Він побачив, що я нічого не второпала, і, перш ніж продовжувати, перевів подих. — Коли я… тут прокинувся, то зустрів кібридів-аналогів Джозефа Северна, доктора Кларка, господині будинку Анни Ангелетті, юного лейтенанта Елтона та ще парочку інших. Італійських крамарів, власника траторії по той бік площі, котрий приносив нам поїсти, перехожих тощо. Щонайбільше дюжину.
— Що сталося з ними?
— Припускаю, що їх… могли пустити на переробку. Як чоловіка з косичкою.
— Косичкою… — я раптом прикипіла поглядом до Джонні, що сидів навпроти мене в усе темнішій кімнаті. — То він був кібридом?
— Безсумнівно. Самознищення, яке ти описала, — саме те, як я би позбувся цього кібрида, коли б мені це було потрібно.
Мої думки пустилися вчвал. Тепер я зрозуміла, наскільки дурна, як мало я зрозуміла.
— Тебе намагався вбити інший штучний інтелект?
— Скидається на те.
— Навіщо?
Джонні розвів руками.
— Можливо, щоби стерти якісь кванти інформації, що померли разом із моїм кібридом. Про що я дізнався геть нещодавно і що — інший інтелект або інтелекти знають — буде знищено під час аварійної відмови системи.
Я підвелася, пройшлася туди-сюди по кімнаті і спинилася біля вікна. Надворі остаточно стемніло. У нас були світильники, але Джонні їх не світив, а я віддавала перевагу сутені. Завдяки їй нереальність усього почутого тільки посилювалася. Я зазирнула до спальні. У шибках західних вікон барилися останні промінці світла, яскраво біліли простирадла.
— Ти тут помер.
— Він, — поправив мене Джонні. — Я — не він.
— Але ж у тебе його спогади.
— Напівзабуті сни. Багато прогалин.
— Але ж ти в курсі, як він
— Я пам’ятаю те, що він відчував
— Розкажи.
— Що? — шкіра Джонні здавалася дуже блідою в напівтемряві, а короткі кучері — чорними.
— Як це помирати. Як це народжуватися знову.
І Джонні розказав своїм тихим, майже мелодійним голосом, який інколи провалювався у заледве зрозумілу, зате таку прекрасну допотопну англійську, відмінну від тієї гібридної мови, якою ми говоримо зараз.
