Гіперіон полностью

— От і мені туди було би непогано. — Я ще раз роззирнулася. Океан. Небо. Натяк на хмарність. Принаймні жодних ескадрилій «емтешок».

— Добре, — проказав безтілесний голос Джонні. — Менше ніж у десяти кілометрах є знеструмлений армійський мультипортал.

Я озирнулася на всі триста шістдесят градусів, прикривши очі від сонця рукою.

— Чорта мені лисого, а не портал, — відповіла я. — Мені важко сказати, наскільки далекий тут обрій, але це щонайменше кілометрів сорок, і я не бачу нічого.

— Підводна база, — пояснив Джонні. — Повисіть. Я зараз візьму управління на себе.

Килим знову накренився, пірнув і почав стале зниження. Я трималася обома руками і намагалася не закричати.

— Ви сказали, підводна? — прокричала я проти вітру. — І далеко?

— Тобто чи глибоко?

— Ага!

— Вісім фатомів.

Я перевела архаїчні одиниці в метри. І от уже тепер закричала:

— Це ж майже чотирнадцять метрів під водою!

— Хіба з підводними базами буває інакше?

— Що ви, блін, мені пропонуєте? Затримати дихання? — На мене налетів океан.

— Необов’язково, — чирикнув у відповідь комлог. — Килими-літуни мають примітивне аварійне поле. Вісім фатомів воно повинно витримати з легкістю. Будь ласка, залишайтеся на зв’язку.

І я залишалася на зв’язку.

Коли я прибула, Джонні вже чекав на мене. На підводній базі було темно й сиро від занедбаності; телепорт був військовий, таких раніше я не бачила. І коли я вийшла на залиту сонячним світлом вулицю, мені одразу стало легше. Джонні був уже тут.

Я йому розповіла, що сталося з Косичкою. Ми йшли порожніми вулицями та повз старі будинки. Бліда блакить неба переходила у надвечір’я. Навколо не було видно ні душі.

— Агов, — раптом проказала я. — А де це ми взагалі? — Цей світ напрочуд скидався на Землю, але ні його небо, ні сила тяжіння, ні навіть текстура не були схожі ні на що, де мені доводилося подорожувати.

— Я тобі дам час подумати, — всміхнувся Джонні. — Пройдімося ще.

Ми вийшли на широку вулицю, і зліва показалися руїни. Я завмерла як укопана.

— Це ж Колізей, — промовила я. — Римський Колізей на Старій Землі. — Я обвела поглядом ветхі будинки, бруковані дороги, дерева, що погойдувалися від леготу. — Це реконструкція міста Рим зі Старої Землі, — продовжила, намагаючись говорити буденним тоном. — Нова Земля?

Але ж знала, що це не так. На Новій Землі мені випадало бувати не воднораз, і її фарби неба, запахи й сила тяжіння геть не такі.

Джонні похитав головою.

— Ми не в Мережі.

— Це неможливо, — аж зупинилася я. За визначенням, світ не може бути поза Мережею, якщо має телепорт.

— І все ж таки, ми не в Мережі.

— А де ж тоді?

— На Старій Землі.

Ми прямували далі. Джонні показав іще одні румовища:

— Форум. — Спустившись довгими сходами, він знову озвався: — Попереду П’яцца-ді-Спанья[167], де ми й переночуємо.

— Стара Земля, — повторила я. — Подорож у часі?

— Пан-Ламіє, вона не можлива.

— Тематичний парк?

Джонні розсміявся. Приємним, щирим і легким сміхом.

— Хтозна. Насправді, мені важко судити про справжню мету існування цього чи його функцію. Це… аналогія.

— Аналогія? — я примружилася проти червоного призахідного сонця, що виднілося в прорізі вузької вулички. — А виглядає неначе голофільм про Стару Землю. Тут усе на своєму місці, хоч я вперше це бачу.

— Вона дуже точна.

— Ну, так а де це? Біля якої зорі?

— Номер мені не відомий, — промовив Джонні. — Це в скупченні Геркулеса[168].

Я заледве утрималася від того, щоби повторити за ним, але зупинилася і присіла на сходинку. Озброєне рушієм Гокінга людство обстежило, освоїло та обплутало мережею телепортів планети в радіусі кількох тисяч світлових років. Але досі ніхто навіть не думав про те, щоби дістатися вибухових зорей Ядра. Ми ще заледве виповзли із колиски власного рукава Галактики. А тут — скупчення Геркулеса.

— Навіщо ТехноКорду репродукувати Рим аж у скупченні Геркулеса? — спитала я.

Джонні вмостився поруч. Ми обоє дивилися у вир голубиної зграї, що зірвалася в літ і зараз кружляла над дахами.

— Не знаю, пан-Ламіє. Існує багато чого, що я не встиг дізнатися… і частково тому, що до сьогодні мене це не цікавило.

— Брон, — відповіла я.

— Перепрошую?

— Давай на «ти».

— Дякую, Брон, — усміхнувся і похилив голову Джонні. — І ще одне. Не думаю, що йдеться тільки про репродукцію самого Рима. Йдеться про всю Стару Землю.

Я поклала обидві руки на теплий камінь сходів, де ми сиділи.

— Всю Стару Землю? Всі її… материки, міста?

— Гадаю, так. Я мандрував тільки Італією та Англією, якщо не брати до уваги морську подорож між ними. Але в мене таке враження, що аналогія повна.

— Але на Бога, для чого?

— На Бога? Цікаве формулювання, — неквапом кивнув він. — Гайда всередину, поговоримо про це докладніше? Це може бути пов’язано з тим, хто сьогодні намагався мене вбити.