Я тільки і встиг вставити навушник, щоби почути переклад. Текст звучав практично без паузи. Очевидно, іноземна мова насправді була архаїчним покручем говірки першопоселенців, спорідненої з тубільною балачкою плантацій. «Ти носиш хреста форму / хрестоформу?» — драгоманив комлог, пропонуючи мені на вибір два варіанти інтерпретації останнього слова.
— Так, — відповів я, розуміючи, що саме вони торкалися мене вві сні у ніч убивства Тука. Це значило, що переді мною стоять ті самі душогуби.
Я чекав. Мисливський мазер лежав у мене в сумці, сумка лежала під челмою менш ніж у десятьох кроках від мене. І між нами стояло зо півдесятка бікура. Байдуже. Тієї миті я знав, що не застосую зброю проти іншої людини, хоч би й тієї, котра вкоротила життя мого провідника і могла планувати моє вбивство будь-якої миті. Я заплющив очі і про себе виголосив покаянну молитву[39]. Розплющивши їх, я зрозумів, що бікура побільшало. Вони тепер абсолютно не рухалися, так ніби набрали кворуму і дійшли конкретного рішення.
— Так, — повторив я в тиші, — я ношу хреста.
Динамік комлога чітко проказав останнє слово: «Хлестофома».
Бікура всі разом кивнули і синхронно — наче колишні церковні служки — під тихе шелестіння стали на одне коліно.
Я відкрив був рота, щоби щось сказати, але не знайшов потрібних слів і його закрив.
Бікура так і стояли. Легіт ворушив у нас над головами шорстке листя і гілля челми, яке терлося одне об одне і видавало сухий звук, що свідчив про кінець літа. Найближчий до мене бікура зліва підійшов упритул, схопив мене за передпліччя дужими холодними пальцями і проказав речення, що його комлог витлумачив як «Гайда. Час іти в дім і спати».
Було пообіддя. Не впевнений, чи правильно комлог переклав слово «спати», що раптом могло виявитися фразеологізмом чи метафорою смерті, я кивнув і пішов за ними до села на краю Розколини.
Тепер я сиджу в хатині і чекаю. Надворі щось шурхотить. Хтось прокинувся. Я сиджу і чекаю.
Бікура називають себе «П’ять дюжин і десяток».
Останні двадцять шість годин я провів, спілкуючись із ними, спостерігаючи, занотовуючи свої думки під час їхнього двогодинного пообіднього «сну» і, взагалі, намагаючись задокументувати якомога більше інформації, перш ніж вони вирішать перерізати мені горло.
Щоправда, зараз мені вже здається, що в них немає наміру шкодити мені.
Учора після «сну» я говорив із ними. Інколи вони не відповідають, інколи їхні відповіді не кращі від бурмотіння та незв’язних слів, яких можна домогтися від забарних дітей. Після їхнього першого запитання та запрошення в день нашого знайомства жодне із них не звернулося до мене і нічого не промовило в мій бік.
Я вправно ставив обережні, зважені питання з професійним спокоєм вишколеного етнографа. Найпростіші, дуже предметні запитання, які тільки можна було вигадати, щоби не сумніватися в правильній роботі комлога. Останній мене не підводив. Але загальна сума відповідей нічого не додала до моєї обізнаності в порівнянні з тим, що я знав трохи більше двадцяти годин тому.
Урешті-решт, заморившись фізично і морально, я плюнув на професійну вправність і спитав у групи, з якою сидів разом, впрост:
— Ви вбили мого товариша?
Троє моїх співрозмовників не відривалися віді ткання на примітивних кроснах.
— Так, — відповів один із них, котрого про себе я став називати Альфою через те, що саме він першим підійшов до мене в лісі. — Ми перерізали горло твоєму товаришу гострим камінням, тримали його і затуляли рота, поки він пручався. Він помер справжньою смертю.
— Чому? — поцікавився я за якусь мить. Мій голос звучав сухо, немов тріск лушпиння кукурудзи.
— Чому він помер справжньою смертю? — не підводячи погляду, перепитав Альфа. — Тому що вся його кров вибігла і він припинив дихати.
— Ні, — уточнив я. — Навіщо ви його вбили?
Альфа мовчав, але Бетті (можливо, жінка), котра дружила з Альфою, на секунду покинула кросна і просто відповіла:
— Щоб убити його.
— Навіщо?
Відповіді незмінно ходили по колу і ні на йоту не прояснювали ситуацію. Після тривалої бесіди мене таки переконали, що Тука вбили для того, щоби він помер, а він помер, бо його вбили.
— У чому різниця між смертю і справжньою смертю? — спитав я, не довіряючи вже ні своїй витримці, ні комлогу.
Третій присутній бікура хрюкнув щось у відповідь, що в інтерпретації комлогу прозвучало як «Твій товариш помер справжньою смертю, а ти ні».
— Але ж чому? — не стримався я. — Чому ви не вбили мене?
Усі троє покинули бездумне ткацтво і поглянули на мене:
— Тебе не можна вбити, бо ти не можеш померти, — проказав Альфа. — Ти не можеш померти, бо належиш хрестоформі і йдеш шляхом хреста.
Я не маю уявлення, чого клята машина перекладає хрест то як «хрест», то як «хрестоформа». «Бо належиш хрестоформі».
