Незабаром до краю Розколини підійшов і Тук. Голяка я намагався відіпрати від попелу та диму свій дорожній одяг і сутану. Я хлюпався у холодній воді, мив свою бліду плоть і голосно розреготався, коли крики Тукового гукання відбивалися від Північної стіни у двох третинах кілометра від мене. Через природу самого обвалу кори планети ми з Туком, виходить, стояли на скельному карнизі, який ховав від нас, власне під нами, Південну стіну. Із першого погляду небезпечний, він мільйони років опирався силам тяжіння, тож певно міг іще кілька годин потерпіти нас, поки ми купалися, відпочивали, волали до хрипоти, насолоджуючись луною від свого лементу і взагалі тлумилися, немов діти, яких випустили зі школи. Тук зізнався, що ніколи не проходив огнеліс повністю і не знає, кому це вдавалося зробити в цю пору року. Також він заявив, що тепер, коли дерева тесла набрали повної сили, йому доведеться чекати щонайменше три місяці, поки він зможе повернутися назад. Здається, він не надто сумував через це, а я і собі був радий, що матиму товариша.
По обіді ми поетапно перенесли мої речі й обладнували табір біля струмка в сотні метрів від карниза, а сортування плинопінових коробок з устаткуванням облишили на завтра.
Під кінець дня похолоднішало. Після вечері, уже в присмерках, я дістав термокуртку і прогулявся у самоті до скельного карниза на південний захід від того місця, де я вперше вийшов до краю Розколини. Виявилося, що нове місце огляду далеко винесене над рікою і з нього відкривалася просто незабутня панорама. Над невидимим високим водоспадом здіймався туман, і в мінливій запоні серпанку із його розпорошених крапель призахідне сонце множилося в десятках фіолетових сфер і ще більшій кількості веселок. Я спостерігав народження кожного їхнього спектра, стежив за тим, як він злітав у сутінковому небі, де й помирав. З охолодженням повітря в тріщинах, шпаринах та печерах плато тепле повітря починало підніматися, підхоплюючи за собою листя, галузочки і пасма туману у вертикальному потоці. В Розколині народжувався звук, так ніби сам континент озивався голосами кам’яних велетнів, співом гігантських бамбукових флейт, церковних органів завбільшки з палаци. У цій пісні лунали чисті бездоганні ноти найширшого діапазону — від дзвінкого сопрано і до найнижчого із басів. Я міркував про вектори вітру та їхній напрям відносно рифлених гірських стін, про печери глибоко під резонаторами тріщин у нерухомій корі планети та про ілюзію людських голосів, яку була здатна створити така випадкова гармоніка звукових хвиль. Але зрештою я облишив ці умовиводи і просто слухав прощальний гімн сонцю у виконанні Розколини.
Коли я йшов назад до намету у колі біолюмінесцентних ліхтарів, саме починалася світлова канонада метеорів, які осявали небо під віддалене гупання вогнелісся, що розганяло полум’яні брижі вздовж обрію на півдні та заході, нагадуючи собою артилерійський вогонь старожитніх воєн Старої Землі часів до Гіджри.
Уже в наметі я перебрав усі канали дальнього зв’язку на комлозі, але нічого, крім статичного шуму, не знайшов. Підозрюю, що навіть якби сюди колись долетів найбільш східний сигнал примітивних супутників зв’язку, які обслуговують фібропластові плантації, насправді крізь ці гори та життєдіяльність дерев тесла зміг би проникнути тільки жорсткий лазерний промінь або плюс-сигнал. На Пацемі в монастирі мало хто носив із собою персональні комлоги, але інфосфера завжди була під рукою, завжди доступна. Тут вибору не лишалося.
Я сиджу і під усе тихіший вітер дослухаюся до останніх нот із каньйону. Спостерігаю, як небо одночасно темнішає та спалахує, всміхаюся Туковому хропінню зі спальника надворі і кажу собі: «Якщо це заслання, то нехай буде так».
Тук мертвий. Його вбили.
Я знайшов тіло, коли вийшов з намету на світанку. Він спав надворі, всього-лишень у чотирьох метрах від мене. Говорив, що воліє спати просто зоряного неба.
Убивці перерізали йому горло вві сні. Крику я не чув. Правда, мені снилося, що в мене гарячка і мене доглядає Семфа. Снилося, як прохолодні руки торкаються шиї та грудей, торкаються розп’яття, що я його ношу з дитинства. Я стояв над тілом Тука, прикипівши очима до широкого темного кола, де кров’ю просяк байдужий грунт Гіперіона, і здригнувся від думки, що сон був більше, ніж сном — що вночі мене і
