Зізнаюся, моя реакція на те, що сталося, більше нагадує переляканого старого дурня, аніж священнослужителя. Я соборував Тука, але з нападом паніки покинув тіло свого сердешного провідника і відчайдушно заходився шукати в припасах хоч якусь зброю. Знайшов мачете, яким прорубував собі шлях у дощовому лісі, та малопотужний мазер[36], з допомогою якого планував полювати дрібну дичину. Не знаю, чи зміг би я ним позбавити когось життя, навіть рятуючи своє власне. Однак усе ще панікуючи, я озброївся мачете, мазером та потужним біноклем і рушив до великої брили на краю Розколини, звідки озирнув околиці в пошуках можливих слідів душогубів. Ніде нічого не ворушилося, якщо не брати до уваги крихітних деревних тваринок і павутиння, що, як ми ще вчора бачили, літало поміж гілля в лісі. Нетрі здавалися аномально густими та похмурими. На північний схід по стіні Розколини тягнулися сотні терас, виступів, скельних балконів, де собі могли знайти притулок цілі зграї дикунів. В тих бескидах та вічному тумані могла заховатися справжня армія.
Минуло тридцять хвилин безплідної варти і дурнуватого боягузтва. Я повернувся до табору і приготував тіло Тука до поховання. Дві години я копав годящу могилу у кам’янистому грунті плато. Загорнувши землю і скінчивши всі формальності, я не зміг придумати нічого особливого, що можна було би сказати про грубуватого, кумедного коротуна, котрий був моїм провідником.
— Наглянь за ним, Господи, — нарешті проказав я, огидний сам собі через таке лицемірство і глибоко переконаний, що звертаю ці слова тільки до себе. — Даруй йому безпечний шлях. Амінь.
Цього вечора я переніс табір на півкілометра північніше. Намет установлено на десятиметровій галявині, але з тилу його підпирає скеля, спальники я всі підгорнув поближче, і мачете з мазером лежать недалеко. Поховавши Тука, я перевірив припаси та коробки з устаткуванням. Вони нічого не взяли, крім решти громовідводів-розрядників. Першою думкою було, що ті, котрі хотіли вбити Тука і залишити мене тут назавжди, переслідували нас по вогнеліссю, але мотиву такого складного плану я вигадати не подужав. Якби це були робітники плантації, то зробити вони це могли ще вночі у дощовому лісі або ж (що значно краще з погляду убивці) глибоко в нетрях вогнелісу, де парочка обвуглених трупів нікого не здивує. Залишаються бікура. Мої примітивні підопічні.
Я подумував вернутися через огнелісся без громовідводів, але дуже швидко відмовився від цієї затії. Залишуся і, можливо, загину. Піду — загину напевне.
Три місяці, поки дерева тесла не поснуть. Сто двадцять місцевих діб по двадцять шість годин кожна. Ціла вічність.
Господи Ісусе, і за що мені таке? І чому мене не вбили минулої ночі, якщо я просто офіра для наступної… чи ще через одну?
Я сиджу на брилі, навколо мене сутеніє, я дослухаюся до скигління нічного вітру із Розколини, що тепер здається таким зловісним. І я молюся, а небо осявають перші криваві розчерки метеорів.
Промовляю слова до себе.
Жахіття минулого тижня загалом притлумились. Навіть страх помалу минає і стає банальщиною у дні, що настали після розв’язки.
З допомогою мачете я нарубав дрібних деревцят, із яких змайстрував сякий-такий піддашок і стінки, вкрив їх гамма-сукном, а шпарини між стовбурами зашпаклював мулом. Задня стінка — суцільний камінь. Я перебрав своє дослідне устаткування і навіть установив деякі прилади, але, боюся, скористатися ним тепер не доведеться.
Я почав заготовляти харчі, бо запаси морожених продуктів хутко зменшуються. Згідно із абсурдним графіком, який я склав собі ще на Пацемі, станом на сьогодні я вже мав би жити з бікура кілька тижнів і обмінювати брязкальця на місцеві наїдки. Байдуже. Ощадливу дієту, що складалася з вареного коріння челми, я урізноманітнив шістьма видами ягід і крупніших фруктів, у їстівності яких мене зміг переконати комлог. І поки що мені не пішов тільки один із них, змусивши просидіти навпочіпки над краєм найближчого виярку біля намету всю ніч.
Я неспокійно патрулюю межі свого маленького світу, наче один із тих посаджених до клітки пелопів, які так були припали до вподоби малим падишахам Армагаста. У кілометрі на південь та чотирьох на захід уже росте густий огнеліс. Щоранку його дим змагається за право застилати небо з мінливою полудою туманів. І тут лише майже суцільні зарості азбестнику, кам’янистий грунт верхівки плато та крутосхилі кряжі, схожі на панцирі якихось хребетних тварин, що біжать звідціль на північний схід, держать оборону проти наступу дерев тесла.
