По шкірі пробіг холодок, мені хотілося розсміятися. Невже я провалився в старе голографічне кіно із заяложеним сюжетом: якесь загублене плем’я має випадкового мандрівника, котрий випадково забрів до них, за «бога» і шанує його, допоки сердега не ріжеться під час гоління абощо і тубільці з полегшенням усвідомлюють, що їхній гість вочевидь смертний, а тому й приносять екс-божество у жертву?
Було би смішно, якби спогад про знекровлене обличчя Тука та його відкриту зяючу рану не був таким свіжим у пам’яті.
Їхня реакція на хрест незаперечно свідчила про те, що я маю справу з нащадками колись християнської колонії (католиків?), хоча мій комлог знав тільки про посадковий катер із сімдесятьма колоністами, які зазнали катастрофи на плато чотириста років тому і були переконаними неокервінівськими марксистами, не просто байдужими, а відверто ворожими стосовно будь-якої зі старих релігій.
Я вже подумував облишити цю небезпечну і слизьку як для подальшого спілкування тему, аж моя дурна потреба гнала мене вперед:
— Ви віруєте в Христа?
Порожній вираз облич не потребував словесного підтвердження.
— Христа? Ісуса Христа? Ви чули про християнство? Про католицьку церкву?
Жодної реакції.
— Католики? Ісус? Марія? Святий Петро? Павло? Святий Тейяр?
Комлог шумів за мною, але, здається, слова для них нічого не значили.
— Ви йдете шляхом хреста? — спитав я, борсаючись у пошуку останніх шансів на контакт.
Усі троє зиркнули на мене:
— Ми належимо хрестоформі, — промовив Альфа.
Я кивнув, нічого не розуміючи.
Цього вечора я заснув перед самим заходом сонця, а коли прокинувся, Розколина саме грала органну партію музики нічних повітряних потоків. На сільській терасі вона звучала значно голосніше. Навіть халупи, здається, їй підспівували у приспівах чимдужчого вітру, свистіли та скиглили своїми шпаринами між каменів, лопотіли гіллям стріх та дуділи в курні отвори.
Щось тут не так. Упродовж хмільної хвилини я раптом збагнув, що всі хатини порожні. Абсолютно всі. Я сидів на каменюці і розмірковував, чи це бува не моя поява спричинила якусь біблійну вихід-утечу місцевих. Музика вітрів скінчилася, а в розривах хмар метеори розпочали свою всеношну виставу, коли я раптом почув звук за собою, розвернувся і побачив усіх сімдесятеро членів П’яти дюжин і десятка.
Не сказавши ні слова, вони проминули мене і розійшлися по своїх халупах. Вогнів не світили. І я уявляв, як вони сидять по своїх домівках і витріщаються перед собою в нікуди.
Я барився надворі. Трохи згодом перетнув порослий травою карниз до скельного краю провалля. З нього вниз звисали кількаметрові жмути коренів та ліан, але вони нікуди не вели, а просто висіли собі в порожнечі. Та й хіба могли вони бути настільки довгими, щоби ними можна було спуститися цілі два кілометри аж на дно Розколини до річки?
Проте бікура, безперечно, прийшли звідти.
Безглузда ситуація. Я помотав головою і вернувся до своєї хатини.
Пишучи при світлі монідиску комлога, я намагаюся придумати спосіб застерегти себе від сюрпризів і дожити до світанку.
І на думку нічого мені не спадає.
Чим більше я дізнаюся, тим менше я розумію.
Більшість свого спорядження я переніс до своєї хатини, яку мені виділили для мого неподільного користування в селі.
Я фотографував, записував відео й аудіо, зробив голографічний знімок усього поселення та його мешканців. З усього видно, що їм байдуже. Я проектую їхні зображення прямо на стежки, а вони проходять крізь них, не звертаючи ніякої уваги. Я програю їм записи їхніх же голосів, а вони всміхаються, вертаються до себе під стріхи і сидять там безвилазно, б’ючи байдики і не промовляючи ні слова. Я пропоную їм різноманітні брязкальця на обмін, а вони їх забирають, але, скуштувавши їх на смак, лишають лежати, де взяли. Моріжок захаращений пластиковими намистинами, люстерками, клаптиками кольорової тканини і дешевими ручками.
Я розгорнув повноцінну медлабораторію, проте користі з неї нуль. П’ять дюжин і десяток не дозволяють себе оглядати. Не дають взяти кров на аналіз, хай скільки я їм показував, що це анітрохи не боляче. Вони відмовляються від діагностичного сканування. Одним словом, категорично проти будь-якої співпраці. Не сперечаються. Не пояснюють. Просто відвертаються і йдуть байдикувати далі.
Минув цілий тиждень, а я й досі не можу розрізняти чоловіків і жінок. Їхні обличчя нагадують візуальні головоломки, що змінюють свою конфігурацію, якщо з них довго не зводити погляду. Інколи обличчя Бетті виглядає беззаперечно жіночним, а вже за десять секунд усяке відчуття її статі минає і я наново вважаю, що вона (він?) — просто буква грецької абетки, Бета. З голосами так само. Тихі, бездоганно мелодичні, позбавлені всяких гендерних ознак голоси… вони мені нагадують кепсько запрограмовані домашні комп’ютери, які можна зустріти на відсталих планетах.
