Далі на північ нагір’я розширюється, підлісок уздовж Розколини густішає, але за якісь п’ятнадцять кілометрів його перериває ущелина вдвічі вужча і втричі мілкіша від самої Розколини. Вчора я домандрував до крайньої північної точки, звідки не без суму роздивився пащу цієї нової перепони. Коли-небудь я таки спробую її обійти зі сходу, знайти якусь переправу, однак висновуючи з наявності феніксів-провісників по той бік провалля і стіни диму понад обрієм на північному сході, судилися мені в такому разі лише звори, порослі челмою, та згарище вогнелісової пустки, грубі кордони якої я можу розглядати на супутникових мапах, що я маю.
Сьогодні я був на скельній могилі Тука, коли вечірній вітер заквилив свою еолову панахиду. Я впав на коліна і спробував прочитати молитву, проте в мене нічого не вийшло.
Едуаре, нічого не вийшло. Я порожній, немовби ті псевдосаркофаги, що ми їх десятками розкопували разом із тобою в стерильних пісках біля Тарум-бель-Ваді.
Дзен-гностики заявили би, що порожність — то добрий знак, то предтеча відкриття нового рівня усвідомлення, нового об’явлення, нового досвіду.
Merde[37].
Моя порожність — всього тільки… порожність.
Я знайшов бікура. Точніше, вони знайшли мене. Запишу, скільки зможу, перш ніж вони прийдуть будити мене віді «сну».
Сьогодні я уточнював мапу в якихось чотирьох кілометрах на північ від табору, коли серед полуденної спеки розійшовся туман і я помітив кілька терас на моєму боці Розколини, що раніше залишалися непомітними. Оглядаючи їх у бінокль (а це були карнизи, з’єднані драбинами, шпилі, виїмки і купини, що тягнулися далеко по карнизу), я раптом зрозумів, що дивлюся на творіння людських рук. Дюжина хатин виглядала грубо: курені з абияк накиданого гілля челми, підпертого каменями, і губчастого дерну. Але, безсумнівно, це було людське помешкання.
Поки я вагався, тримаючи в руках бінокль і намагаючись вирішити, спускатися мені на ці щойно явлені тераси і шукати їхніх мешканців чи іти назад до табору, по моїх в’язах і спині пробіг холодок, який беззаперечно свідчив, що я вже аж ніяк не сам. Опустивши бінокль, я повільно озирнувся. Позаду мене півколом стояли бікура. Щонайменше тридцятеро, відрізавши мені всякий відступ до лісу.
Не знаю, чого я чекав: можливо, оголених дикунів із лютими обличчями та намистами із зубів? Або ж сивочолих відлюдників-бороданів, котрі інколи трапляються мандрівникам у горах Моше на Хевроні? Які б варіанти я собі не програвав у голові, реальні бікура не вписувалися в жоден шаблон.
Люди, котрі настільки тихо підкралися до мене, були низькорослі. Ні один із них не сягав вище мого плеча. Усі були вбрані у грубо зітканий одяг темного кольору, що закривав їх від шиї до п’ят. Варто їм було зробити порух, як-от, наприклад, зараз, здавалося, що вони линуть над нерівною землею, наче примари. Здаля вони взагалі страх як скидалися на тлум мініатюрних єзуїтів із якогось анклаву Нового Ватикана.
Я ледь не захихотів одразу, але зрозумів, що така реакція — один із знаків близького нападу паніки. Бікура ж анітрохи не виявляли агресії, що могла його викликати. Зброї в маленьких рученятах я не бачив, вони були порожні, як і вирази їхніх облич.
Останні я, до речі, не зміг би описати двома словами. Голомозі. Геть усі. Волосся на обличчі відсутнє, бахматі хламиди прямовисно звисають до самої землі і не виказують статі. Громада, що скупчилася навколо мене (а їх на цей момент уже назбиралося більше півсотні), здається одного віку — сорок-п’ятдесят стандартних років. Шкіра гладенька, із жовтизною, здається, пов’язаною з тим, що цілі їхні покоління споживали мікроелементи, які містяться в астровій челмі та іншій місцевій рослинності.
Спочатку мене не полишала спокуса назвати круглі обличчя бікура херувимськими, але роздивившись їх краще, розумієш, що ця миловидість насправді зумовлена іншим чинником — умиротвореним ідіотизмом. Мені яко священику довелося провести у відсталих світах достатньо часу, щоби знати, як виглядають прояви одного стародавнього генетичного розладу, що його по-різному називають: синдром Дауна, монголізм, або спадковість корабля поколінь[38]. Принаймні саме таке враження справляла група із близько шістдесяти людей в темному одязі, котрі наближалися до мене. Іншими словами, до мене наближалося мовчазне усміхнене товариство голомозих відсталих дітей.
Собі ж я нагадував, що найпевніше саме ці «усміхнені діти» вві сні перерізали горлянку Туку і залишили його помирати, немов недобите порося.
Найближчий бікура ступив уперед, зупинився в п’яти кроках від мене і щось тихо проказав монотонним голосом.
— Одну хвилинку, — намацував я свій комлог у пошуках кнопки перекладача.
—
