Альфа відчинив перші двері, і ми через вестибюль пройшли до центральної частини базиліки. П’ять дюжин і десяток стали навкруг вівтаря з його високим хрестом. Ніхто ніякої служби не правив. Не співав. Жодної обрядовості. Ми просто мовчали і слухали ревіння вітру надворі, поміж рифлених скельних колон, та його відлуння у величезній порожній залі, видовбаній у горі. Це відлуння поступово набирало сили, поки не забриніло так, що я мусив затулити долонями вуха. І весь цей час горизонтальне сонячне проміння заливало печеру все глибшими відтінками бурштинового, золотого, ляпіс-лазурового і знову бурштинового кольорів. Його барви здавалися мені настільки насиченими, що повітря ніби загусло світлом і чіплялося до шкіри, немовби фарба. Я спостерігав, як промені лягають на хрест, потрапляють у пастку його багатотисячних самоцвітів і залишаються в коштовних каменях навіть після того, як сонце сховалося за обрієм і вікна присмерково посірішали. Складалося враження, начебто розп’яття всотало в себе світло і тепер віддавало його нам. А потім, коли хрест уже потемнішав, а вітер ущух, у раптових сутінках Альфа тихо проказав:
— Ведіть його.
Ми вийшли на широкий кам’яний уступ, де зі смолоскипами чекала Бета. Поки Бета передавала їх кільком обраним бікура, я мізкував, чи не бережуть вони вогонь тільки задля ритуальних цілей. Бета рушила вперед, і ми пішли вниз вузькими сходами, вирізаними у бескиді.
Спершу я, переляканий, ледве просувався вперед, хапаючись за гладеньку поверхню гори у пошуках бодай найменшої зазубринки або якого корінця. Праворуч скеля вривалася прямовисно, і ця прірва здавалася нелогічно бездонною. Спуск стародавніми сходами виявився значно гіршим від лазіння по ліанах під терасою. Тут щоразу доводилося глядіти під ноги, коли ступня сповзала на кожну наступну вузьку і вичовгану за століття кам’яну сходинку. Я постійно боявся послизнутися і впасти, і з часом уже здавалося, що це лише питання часу.
Мені страх як кортіло зупинитись і повернутися до безпечної базиліки, але за мною вузькими сходами ішов тлум бікура і я сумнівався, що вони відійдуть і пропустять мене. Крім того, більше від жаху мене глитала цікавість дізнатися, що ж ховається внизу, де кінчається цей шлях. Я зупинився на секунду, задер голову і поглянув на край Розколини в трьохстах метрах над головою: хмари розійшлися, сяяли зірки, і в жалобному небі свій нічний балет почали розчерки метеорів. Опустивши погляд, я заходився пошепки читати молитви, слідував за бікура і вогником смолоскипа у зрадливі глибини.
Я не йняв собі віри, що східці доведуть нас до самісінького дна Розколини, але сталося саме так. І коли десь після півночі я зрозумів незворотність шляху аж до річки, то подумки прикинув, що триватиме цей похід до полудня наступної доби. Я помилився.
На дні Розколини ми стояли майже вдосвіта. У прорізі неба сяяли зірки, а стіни ущелини спиналися на карколомну висоту обабіч нас. Виснажений, я точився зі сторони в сторону на кожному кроці. Поволі збагнувши, що сходинок більше немає, я звів погляд угору і замислився, чи зірки зараз видно із тих самих причин, що й коли ти опускаєшся на дно колодязя, що малим я мав змогу перевірити у Вільфранш-сюр-Соні, залізши одного разу в криницю.
— Сюди, — махнула Бета. Перше слово, мовлене за кілька годин, було ледве чутно в гуркоті річки. П’ять дюжин і десяток стали як укопані там, де й зупинилися. А я впав на коліна і повалився набік. Піднятися вгору на зворотному шляху я б уже не зміг фізично. Ні за день. Ні за тиждень. Можливо, взагалі ніколи. Я заплющив очі, щоби поспати, але зсередини мене і надалі палив тьмяний огонь нервового напруження. Я поглянув на протилежний берег річки, яка виявилася ширшою, ніж я сподівався, щонайменше шістдесят метрів од берега до берега. А ще надзвичайно шумною: мені здавалося, ніби мене намагалося пожерти ревище великого звіра.
Я сів і витріщився на темну латку в стіні бескиду на протилежній стороні. Це була тінь, темніша від інших тіней. Правильна форма на тлі мозаїки з погризених країв гірських контрфорсів та щілин у прибережному камені. То був ідеальний квадрат темряви. Щонайменше тридцять метрів — сторона. Двері або отвір у стіні. Я заледве звівся на ноги і поглянув униз за течією на стіну, по якій ми щойно спустилися. Так, він був там — інший вхід, до якого цієї миті простувала ледве помітна в світлі зірок Бета разом із іншими бікура.
Я знайшов вхід до лабіринту на Гіперіоні.
«Ви знали, що Гіперіон — один із дев’яти лабіринтових світів, отче?» — хтось мене питав у спусковому катері. Так, то був юний священик на ім’я Гойт. Тоді я ствердно відповів і більше цю тему не піднімав. Адже мене цікавили бікура (точніше, завданий самому собі біль заслання), а не лабіринти чи їхні будівничі.
Лабіринти існують на дев’яти планетах. Дев’яти з-поміж ста сімдесяти шести світів Усемережжя і ще близько двохста колоній та планет Протекторату. Дев’ять із понад восьми тисяч (або навіть більше) планет, обстежених, хай би і побіжно, від початку Гіджри.
