Гіперіон полностью

Тієї миті я, напевно, поворухнувся, чи від мене долинув якийсь звук, бо великі червоні очі звернулися в мій бік і я потрапив під їхню гіпнотичну дію і танець вогників у багатогранних їхніх призмах, що були не просто відбитими промінцями світла, а лютим, кривавим полум’ям, яке, здавалося, палало в колючому черепі істоти, резонуючи у тих жахливих самоцвітах, що знаходилися на місці, яке Бог відвів очам.

А потім воно рушило… точніше, не рушило, а зникло в одному місці і виринуло в іншому; схилившись у метрі від мене, істота одгородила мене від світу своїми обіймами чудернацьки з’єднаних лез-кінцівок і живого срібного металу.

Я тяжко засапав, але перевести подиху не зміг. Я бачив власне відображення, біле спотворене обличчя, яке миготіло на металевому обладунку істоти і в її палахкотливих очах.

Зізнаюся, що тієї миті я був радше якийсь екзальтований, аніж переляканий. Відбувалося щось незбагненне. Викутий єзуїтською логікою і загартований у холодній воді науки, я тим не менш усвідомлював, що тієї секунди був підвладний стародавній одержимості богобоязні з абсолютно інших причин. Мене проймав дрож екзорциста, крутив бездумний вир сказу дервіша[43], захоплював маріонетковий танок-обряд карт таро, підкорював майже еротичний сеанс глосолалії і дзен-гностичний транс. У ту хвилину я усвідомив, якою переконливою і містичною антитезою є Бог Авраама у протиставленні ритуалам закликання Сатани чи виявлення демонів.

Навіть не думаючи про це, а просто відчуваючи, я чекав на мить, коли Ктир пригорне мене, з невідчутним трепетом діви на шлюбній одрині.

Він зник.

Не ляснув грім, не тхнуло сіркою, і всупереч науці навіть не сколихнулося повітря. В одну секунду істота тут фігурує, оточивши мене прекрасною напевністю гостролезої смерті, а в наступну її вже немає.

Заціпенілий, я стояв і кліпав очима, коли Альфа підвівся і підійшов до мене в цих відтінках, що ніби зійшли із Босхового полотна[44]. Він зупинився на місці Ктиря і вдав, що пригортає мене, пафосно наслідуючи рухи того смертоносного та бездоганного створіння, яке, здається, Альфа навіть не помітив, судячи з його тихомирного обличчя бікура. Він розвів руками, немовбито охоплював весь лабіринт, стіни печери і десятки хрестів, якими вони були прикрашені.

— Хрестоформа, — проказав Альфа. П’ять дюжин і десяток підійшли до нас ближче і знову стали на коліна. Я дивився на їхні безтурботні обличчя у приглушеному світлі та й собі став навколішки.

— Ти належатимеш хрестоформі всі твої дні, — в голосі Альфи зазвучала ритміка літанії, і коли решта стала повторювати його слова, він потягнувся до маленького хреста на печерній стіні. Той був сантиметрів дванадцять завдовжки і відділився від стіни з ледве чутним різким звуком. На моїх очах його світіння згасло. Альфа зняв зі своїх лахів тоненьку шнурівку, прив’язав її до невеличких ґуль на маківці хрестика і підніс його над моєю головою. — Ти належиш хрестоформі, сьогодні і назавжди.

— Сьогодні і назавжди, — відгукнулися бікура.

— Амінь, — пошепки закінчив я.

Бета дала знак, що я мушу розкрити на грудях свою накидку. Альфа надів мені хрестик на шию. Тепер він холодив шкіру. Його задня поверхня виявилася абсолютно гладенькою та бездоганно рівною.

Бікура підвелися і помандрували до виходу, знову байдужі та апатичні до всього навколо. Я їх провів поглядом, а потім жваво вхопив хреста, підніс його до очей та роздивився. Хрестоформа була прохолодною та неактивною. І якщо вона світилася життям пару секунд тому, зараз від тих слідів не лишилося нічого. Я й надалі відчував її, радше наче якийсь корал, аніж кристал або камінець. На її гладенькій задній поверхні не було навіть натяку ні на яку липку речовину. Мені на думку спадали фотохімічні явища, що могли бути причиною її люмінесценції. Мені на думку спадали різні люмінофори та біолюмінесценція і ймовірність того, що ці речі могли розвинутися шляхом природної еволюції. Я думав про зв’язок, який міг бути між ними, лабіринтом та геологічними епохами, впродовж яких це плато піднялося настільки, що розітнуло один із тунелів. Я думав про базиліку та її творців, про бікура, про Ктиря і про себе. Через якийсь час я облишив думання, заплющив очі і помолився.

Коли я вийшов із печери, відчуваючи холодний доторк хрестоформи до тіла під своєю хламидою, П’ять дюжин і десяток, очевидно, вже зібралися у зворотну трикілометрову путь по сходах. Я глянув на бліду смугу вранішнього неба межи стінами Розколини.

— Ні! — вигукнув я голосом, що майже загубився в шумі ріки. — Мені потрібен відпочинок. Відпочинок! — я впав на коліна у пісок, але до мене підійшло зо півдесятка бікура й, обережно вхопивши за руки, поштовхали в напрямку стежки нагору.