Я старався, Бог мені свідок, з усіх сил старався, але за дві чи три години підйому ноги мені підкосилися і я впав та вже був посунувся по доріжці, не спроможний загальмувати і втриматися від падіння із шестисотметрової висоти у воду та на камені. Пам’ятаю тільки, як хапався за хрестоформу під грубою тканиною, коли три пари рук підхопили мене, підняли і понесли. Далі все як у тумані.
Аж до сьогоднішнього ранку. Я прокинувся від яскравого сонячного проміння, що лилося у дверний отвір моєї хатини. На мені була сама накидка, і, торкнувшись грудей, я переконався, що хрестоформа на місці — висить на волоконній шнурівці. Поки я спостерігав за тим, як сонце спиналося над лісом, то зрозумів, що втратив день, що якимсь чином я проспав не тільки ціле сходження нагору нескінченною стежкою (хтозна як цей маленький народець тягнув мене під гору два з половиною вертикальні кілометри), але й цілий наступний день і ніч.
Я озирнув хатину. Комлог та інші пристрої, що можуть записувати інформацію, зникли. Лишилися тільки медсканер, кілька пакетів з антропологічним програмним забезпеченням, толку від яких тепер було мало, оскільки все це було устаткуванням решти апаратури. Я похитав головою і рушив умитися до струмка.
Схоже, всі бікура спали. Тепер, коли я взяв участь у їхньому ритуалі і «став належати хрестоформі», вони, певно, втратили до мене будь-який інтерес. Коли я роздягся і заліз у воду, то вирішив, що вони мені також не цікаві, вирішив забиратися звідси, коли наберуся сили. Якщо потрібно, знайду шлях крізь огнеліс. У крайньому разі можна спуститися сходами на дно ущелини і далі рухатися берегом річки Кане. Більше ніж будь-коли я знав, що широкий світ має дізнатися про ці чудесні творіння.
Я стягнув із себе важку накидку, розпростався, блідий та змерзлий у ранковому світлі, і спробував одчепити хрестоформу від грудей.
Так і лежала на грудях, ніби була частиною мого тіла. Я шкріб її, дряпав і тягнув за шнурівку, поки та не порвалася. Я нігтями дер хрестоподібну ґулю на грудях.
Ножа не було, мазера, ножиців, бритви — усього, що могло мені помогти віддерти цей наріст на тілі, — також. Нігті залишали криваві пасмуги на червоному прузі та грудях. Потім я згадав про медсканер. Я провів трансивером над грудьми[45], почитав дані з дисплея монідиску і, не вірячи очам своїм, похитав головою, після чого просканував усе тіло. Трохи згодом я вбив команду роздрукувати результати обстеження і тривалий час нерухомо сидів.
І от я сиджу, не випускаючи з рук пластини медсканера. Хрестоформу добре видно на знімках УЗД та в К-діапазоні… так само як і її внутрішні волокна, що розповзлися по всьому організму, ніби тонкі щупальці, наче
Над грудниною сформувалося значне ядро, оточене новими нервовими вузлами, від яких простягаються ниті — такий собі кошмарний клубок нематод[46]. Наскільки я можу зрозуміти із знімків мого простенького сканера, нематоди закінчуються у мигдалеподібному тілі та базальних гангліях обох півкуль[47] головного мозку. Температура, метаболізм і рівень лімфоцитів у нормі. В організмі не помічено сторонніх тканин. Якщо вірити сканеру, ці нематодні ниті — наслідок обширного, але простого метастазу. Якщо вірити сканеру, хрестоформа сама по собі складена із нечужорідної тканини…
Я належу хрестоформі.
Щодня я міряю кроками обшир своєї клітки: вогнелісся на півдні та сході, порослі хащами байраки й ущелини на північному сході і Розколина на заході та півночі. Спуститися нижче рівня базиліки в прірву мені не дозволять П’ять дюжин і десяток, а
Спершу я навіть не міг у це повірити. Поклавшись на своє щастя і Господню руку, що проведе мене проз дерева тесла, я не встиг заглибитися в узлісся і на два кілометри, як гострий біль пронизав груди, руки і голову. Я був певен, що це важкий серцевий напад. Та варто мені було вернутися до Розколини, як симптоми зникли. Я кілька разів проекспериментував — результат незмінно був одним і тим самим. Варто зайти трохи далі в ліс, геть від Розколини, і з’являвся біль, що посилювався, аж поки я не ставав на зворотній шлях.
