Із храму я вийшов услід за Альфою на третій день, проте більшість помітних змін відбувалися наприкінці першої ночі. Тіло бікура, котрого я звав Альфою, розібрали на шматочки і знову зібрали перед моїми очима. Труп, який лишався, не можна було назвати Альфою і не можна було не назвати Альфою. Але він точно був неушкоджений. Обличчя як у плинопінової ляльки, гладеньке, без зморщок, із закарбованим на ньому виразом легкого усміху. Удосвіта на третій день я помітив, що груди трупа почали здійматися й опускатися, почулося шкрябання першого подиху — ніби воду набирали в шкіряний міх. Незадовго до полудня я вийшов із базиліки і подерся нагору ліанами.
Я дряпався вслід за Альфою.
Він не говорив і не відповідав. Його очі бездумно дивилися вперед у нікуди, і вряди-годи він зупинявся, так ніби чув далекі голоси.
Коли ми повернулися назад у село, до нас усім було байдуже. Альфа пішов до хатини і тепер сидить там. Я сиджу у своїй. Хвилину тому я задер свою накидку і провів пальцями по рубцю хрестоформи. Вона спокійно собі спочиває під шкірою на грудях. Чекає.
Я одужую від ран і втрати крові. Вирізати гострим каменем її неможливо.
Вона не любить болю. Я знепритомнів задовго до того, як його гострота чи кількість утраченої крові могли би вважатися причиною такого стану. Щоразу, коли я опритомнював і продовжував різати, то одразу вмлівав. Вона не любить болю.
Альфа вже трохи говорить. Він здається тупішим, забарнішим і на мене (чи будь-кого іншого) майже не реагує. Зате їсть і рухається. По-моєму, він мене інколи впізнає. Якщо вірити медсканеру, в нього серце і внутрішні органи молодої людини — хлопчика років шістнадцяти.
Мушу зачекати ще один гіперіонівський місяць і ще десять днів. Разом — п’ятдесят днів. Потім огнелісся трохи вгамується, і — болітиме чи не болітиме — можна буде спробувати звідси втекти. Ми ще побачимо, хто тут краще вміє терпіти.
Нова смерть.
Вілла, як я його звав — пам’ятаєте, того, що ходив із поламаним пальцем, — десь не було цілий тиждень. Учора бікура рушили за кілька кілометрів на північний схід, ніби йшли на сигнал маячка, і знайшли його рештки біля великого байраку.
Очевидно, під ним обломилася гілка, коли він намагався дотягнутися до високих гілок челми. Смерть настала негайно, щойно він упав і скрутив собі в’язи, але значно важливішим було місце, де це все сталося. Тіло, якщо його можна було так назвати, потрапило між двох купин, що виявилися мурашниками крупних червоних комах, яких Тук називав огняними богомолами і які, на мою думку, годилось би краще йменувати шкіроїдами[48]. За кілька днів членистоногі обгризли труп до кісток. Лишилися голий скелет, випадкові обривки тканин, сухожилля і хрестоформа, що чіплялася за грудну клітку, немов красиве розп’яття, упаковане в саркофаг давно померлого папи.
Це так сумно, але в душі я навіть трошки тріумфую. Навіть хрестоформі не вдасться нічого регенерувати з одного кістяка; навіть жахливий, алогічний план, за яким існує цей клятий паразит, має поважати імператив закону збереження маси. Бікура, котрого я звав Віллом, помер справжньою смертю. Віднині і довіку П’ять дюжин і десяток стають П’ятьма дюжинами і «дев’ятком».
Я дурень.
Сьогодні я поцікавився долею Вілла і спитав, чи він помер справжньою смертю. Мене цікавило, чому бікура такі байдужі. Вони забрали хрестоформу, а скелет залишили там, де знайшли, ніхто навіть не спробував перенести рештки до базиліки. Тієї ночі я сильно переживав, що мене змусять поповнити проріджені лави П’яти дюжин і десятка.
— Так прикро, — сказав я їм, — що один із вас помер справжньою смертю. Що тепер буде з П’ятьма дюжинами і десятком?
Бета витріщився на мене.
— Він не може померти справжньою смертю, — відказав мені маленький голомозий андрогін. — Він належить хрестоформі.
Трохи згодом, займаючись подальшим медскануванням племені, я виявив істину. Бікура, котрого я називаю Тетою, хоч виглядає і поводиться, як і раніше, але носить на своєму тілі дві хрестоформи. Навіть не сумніваюся, що в наступні роки він почне набирати вагу, набрякати і стигнути, немов якась непристойна бактерія E. coli в чашці Петрі. А коли він/вона/воно помре, то з гробниці вийдуть уже двоє і П’ять дюжин і десяток знову будуть у повному складі.
Здається, я божеволію.
Я кілька тижнів вивчаю клятого паразита і досі не розумію, як він функціонує. Гірше того — мені вже байдуже. Мене тепер бентежить значно важливіша річ.
Чому Господь Бог дозволив існування такої мерзенної речі?
Чому Він так покарав бікура?
Чому Він обрав мене і прирік на їхні страждання?
Щоночі в своїх молитвах я ставлю ці запитання, та не чую відповіді на них, тільки криваву пісню вітру із Розколини.
Останні десять сторінок мали би бути присвячені моїм польовим нотаткам і суто технічному гіпотезуванню. Це мій останній запис, перш ніж я вранці спробую зайти у тихий вогнеліс.
Немає жодних сумнівів, що я відкрив найзатхліше людське плем’я з усіх відомих. Бікура здійснили одвічну мрію людини про безсмертя, але заплатили за неї своєю людськістю та безсмертними душами.
