— Схоже, тут пройшлися пекельним батіжком, — Мартін Силен згадав застарілий термін на позначення будь-якої лазерної зброї високих енергій. Схоже, поет раптово протверезів, коли став поруч із Консулом на краю ями. — Я ще пам’ятаю ті часи, коли крім цього храму й окремих районів Старого міста, тут нічого не було. Після тих страшних пригод біля Гробниць Біллі вирішив перенести Джектаун сюди якраз через храм. І от тепер його немає. Господи…
— Ні, — відгукнувся Кассад.
Решта поглянули на нього.
— Це не пекельний батіг, — полковник підвівся з того місця, де навпочіпки вивчав битий камінь, — а кумулятивні плазмові заряди. Причому не один.
— То ви і зараз хочете залишитись тут і продовжувати свою безглузду прощу? — не стримався Тео.
— Ходімо до мене в консульство, — говорив він Консулові, але звертався з цим самим запрошенням до всіх.
Колишній дипломат одвернувся від ями, зиркнувши на свого екс-помічника, у якому тепер уже бачив генерал-губернатора планети Гегемонії в облозі ворогів.
— Ми не можемо, Ваша честь, — укотре заявив Консул. — Принаймні я точно. Інші нехай говорять самі за себе.
Четверо чоловіків та жінка заперечно похитали головами. Силен і Кассад почали розвантажувати багаж. Знову замрячіло, дощ вернувся легким серпанком туману, який сотався прямо із темряви. Тієї ж миті Консул помітив два бойові екранольоти Збройних сил, що зависли над дахами найближчих будинків. «Звісно, — подумав Консул, — генерал-губернатор же не може їздити без охорони».
— Священнослужителі повтікали? Хтось вижив після руйнування храму? — допитувалася Ламія Брон.
— Так, — відповів Тео Лейн, по суті, диктатор у світі, де мешкають п’ять мільйонів приречених душ. Він зняв свої темні окуляри і протер їх подолом сорочки. — Усі священики та їхній причет утекли через тунелі. Юрба тримала їх в облозі кілька місяців. Їхня провідниця, жінка на прізвисько Шинка, родом звідкись із-за Трав’яного моря, неодноразово попереджувала весь їхній клір, перш ніж застосувати ДЛ-20.
— Де ж у цей час були правоохоронці? — здивувався Консул. — Самооборона? Військові?
Тео Лейн усміхнувся і тієї ж миті здався на десятиріччя старшим від молодика, якого колись знав Консул.
— Народ, ви були в дорозі три роки, — відповів він. — Усесвіт тим часом змінився. Тепер
— Вони знають про нас? — підступив ближче Сол Вайнтрауб. — Про останнє паломництво?
— Якби знали, — повернувся до нього Тео Лейн, — то вас би вже не було в живих. Скажете, вони би радо вітали все, що здатне втихомирити Ктиря? А я вам відповім, що тут би думали тільки про те, що вас відбирала його Церква. До вашого відома, мені довелося блокувати рішення власної Дорадчої колегії, що воліла знищити ваш корабель іще за межами атмосфери.
— Чому? — запитав Консул. — Чому ти блокував їхнє рішення?
— Гіперіонові й досі потрібна Гегемонія, — зітхнув Тео і поправив окуляри на носі, — а Ґледстон усе ще має вотум довіри, хай не в Сенаті, але в Речі Спільній то вже точно. Та й мені ви досі потрібні.
Консул поглянув на румовище, яке лишилося від храму Ктиря.
— Ваша проща скінчилася іще до того, як ви прибули на місце, — правив генерал-губернатор Тео Лейн. — То ви підете зі мною до консульства?.. Хоча б у ролі радника?
— Пробач, — відказав Консул. — Не можу.
Тео крутнувся на підборах, не промовивши й одного слова, заліз в екраноліт і злетів. За ним, наче розмита пляма на фоні дощу, гайнула й охорона.
Злива пустилася ще дужче. В сутінках товариство збилося докупи тісніше. Вайнтрауб змайстрував такий собі навіс над Рахіллю, і мацьопство розридалося од шуму, з яким краплі тарабанили по його пластику.
— Що робимо? — спитав уголос Консул, озираючи споночілі вузькі вулички. Їхній багаж мокнув звалений в одну купу. Світ пахнув попелом.
Вишкірився Мартін Силен:
— Знаю я один генделик.
З’ясувалося, що Консул теж був у курсі про цей заклад. Можна навіть сказати, що впродовж усього свого одинадцятирічного терміну на Гіперіоні він фактично мешкав у стінах «Цицерона».
