Їли мовчки. Певно, всі страждали трохи більше, ніж від звичайного поєднання голоду, втоми і депресії, що супроводжують пробудження із фуги. Темряву на балконі розбавляли тільки тьмяні відблиски вогнів далеко вглибині залів «Цицерона» та світло ліхтарів на баржах, які пропливали річкою повз них. У більшості будинків по набережній Гулаю не світилося жодного вікна, зате від низьких хмар відбивалося нічне життя інших частин міста. Консул навіть зміг розгледіти руїни храму Ктиря за півкілометра вгору течією.
— То що? — запитав отець Гойт, у котрого, певно, проясніло в голові від серйозної дози ультраморфію, усе ще вагаючись на тонкій лінії між болем та заспокоєнням. — Що ми робитимемо далі?
Коли ніхто не відгукнувся, Консул заплющив очі. Нікого і нікуди він за собою не вестиме. Тут, у кріслі на балконі «Цицерона», було так легко віддатися ритмам колишнього життя. Пити, допоки не благословиться на світ, спостерігати в прояснілому небі перед світанком за метеорним дощем, а потім іти непевною ходою до себе в порожню квартиру біля ринку, а звідти — вже помитим, поголеним і, здається, навіть схожим на людину, якщо не звертати уваги на налиті кров’ю очі та скажений головний біль — чимчикувати на роботу в консульство. Покладатися на Тео, тихого професіонала Тео, завдяки якому можна стерпіти ранок. Покладатися на щастя, завдяки якому можна стерпіти день. Покладатися на алкоголь у «Цицероні», завдяки якому можна стерпіти ніч. Покладатися на марнотність цієї посади, завдяки якій можна стерпіти таке життя.
— Усі готові вирушати в прощу?
Консул рвучко розплющив очі. У проході стояла чиясь постать у каптурі, і на якусь мить екс-дипломатові здалося, що це Гет Мастін, але потім додивився, що чоловік значно нижчий на зріст, а в його голосі геть не чутно зумисне карбованої артикуляції храмовника.
— Якщо ви готові, ми повинні йти, — повторила темна постать.
— Хто ви? — спитала Ламія.
— Хутчіше, — тільки й відповіла тінь.
Федман Кассад підвівся, ледве не вдарившись головою об стелю, і притримав чоловіка в плащі, а лівою рукою стягнув із нього відлогу.
— Андроїд! — вигукнув Лінар Гойт, уп’явшись поглядом у блакитну шкіру та блакитні очі незнайомця.
Консул подивувався значно менше. У Гегемонії вже понад століття збігло, як заборонили володіти андроїдами, їхні біовиробництво зупинилося приблизно стільки ж часу тому. Проте ними й досі послуговувалися для ручної праці у віддалених районах загумінкових планет, що не мали статусу колоній — планет, схожих на Гіперіон. Скажімо, андроїдів абсолютно не цурався храм Ктиря, оскільки відповідно до однієї з доктрин цієї Церкви вони вільні від первісного гріха, а тому духовно стоять на вищому щаблі у порівнянні з людством, відтак можуть не боятися жахливої та неминучої відплати Ктиря.
— Хутчіше, будь ласка, — прошепотів андроїд, знову натягаючи каптур на голову.
— Ви з Храму? — не вгавала з розпитами Ламія.
— Тихо! — перервав її прибулий. Він зиркнув у залу, розвернувся і кивнув. — Мусимо поквапитися. Будь ласка, йдіть за мною.
Усі стояли, проте вагалися. Консул спостерігав за тим, як Кассад невимушеним рухом розстебнув свою довгу шкірянку, якої навіть не знімав. Під нею колишній дипломат краєм ока вгледів заткнутий за пояс жезл смерті. За нормальних обставин сама тільки думка про жезл смерті на відстані простягнутої руки вжахнула би Консула. Один хибний порух, і всі синапси на балконі перетворюються на пюре. Але зараз його вигляд, навпаки, додавав Консулові упевненості.
— Наш багаж… — почав був Сол Вайнтрауб.
— Про нього вже потурбувалися, — прошепотів чоловік у плащі з каптуром. — Хутчіше!
Услід за андроїдом товариство спустилося по сходах і пірнуло в ніч. У їхніх рухах і зітханнях вчувалися втома й апатія.
Відсипався Консул довго. Через півгодини після сходу сонця прямокутний клаптик світла просочився крізь шпарину між стулками віконниць ілюмінатора і влігся на подушку. Консул перевернувся на інший бік і не прокинувся. За годину після цього гучно забрязкотіла упряж, із якої випрягли втомлених скатів-манта, що тягли баржу всю ніч, а натомість міняли їх на свіжих тяглових риб. Консул спав. Упродовж наступних шістдесяти хвилин кроки та вигуки екіпажу на палубі, за стінками його каюти, стали голоснішими та наполегливішими, але остаточно зміг його розбудити лише попереджувальний сигнал клаксона біля шлюзів Карли.
Млявий та забарний, як і годиться людині, яка нещодавно прийшла до тями після фуги, Консул намагався якнайретельніше помитися під краном води в умивальнику. Він одягнув бахматі бавовняні штани, стару суконну сорочку, взув черевики для тривалих подорожей із пінопластовою підошвою і вийшов на головну палубу.
Страви на сніданок розставили на кришці довгого буфета біля побитого часом стола, який складався під дощаний поміст палуби. Їли вони в холодку малиново-золотого тенту, що лопотів під поривами бризу. Стояв чудовий день, безхмарний та яскравий — сонце Гіперіона компенсувало свій маленький розмір лютістю власного жару.
