На відміну від більшості назв у Кітсі, власне ім’я бару походило не з літературних нетриськ часів до Гіджри. Пліткували, що він був поіменований на честь району котрогось із міст Старої Землі. Хтось згадував про квартал у Чикаго в США, інші переконували, що мова про Калькутту, СІШ. І тільки Стену Левеському, власникові та праправнуку його засновника, була відома правда, якою він ні з ким так і не поділився. Бару вже перейшло за півтори сотні років, упродовж яких він еволюціонував із генделика, розташованого за сходами на горищі аварійного будинку понад берегом Гулаю, до цілих
Того вечора про всамітненість не йшлося. Консул із рештою аж зупинилися, щойно підійшли з багажем до входу зі сторони Болотної вулиці.
— Хай Бог милує! — пробурмотів Мартін Силен.
«Цицерон» ніби варварської навали зазнав. Люди, переважно чоловіки, сиділи на кожнісінькому стільці, позаймавши геть усі столики, розкидавши по підлозі свої манатки, зброю, спальники, старожитнє радіоприладдя, коробки з продпайками і тому подібний мотлох, що його тягне за собою будь-яка армія утікачів… або ж, цілком можливо, дезертирів. Важке повітря в «Цицероні», що колись тужавіло переважно від суміші ароматів смаженого біфштексу, вина, стимів, елю та безтютюнових цигарок, тепер повнилося бовтанкою запахів немитих тіл, сечі та безнадії.
Тієї самої миті у мороці проступили велетенські обриси Стена Левеського. Руки у власника бару, як і раніше, були міцні та могутні, проте залисини побільшали і чорна чуприна відступила не на один сантиметр, а сіточка зморщок навколо темних очей здавалася куди густішою від того, якою її запам’ятав Консул. І от власне зараз ці темні очі широко розплющилися, коли Левеський побачив Консула.
— Привид, — видихнув хазяїн.
— Ні.
— То ти не мертвий?
— Ні.
— А бодай мене!.. — Стен ухопив Консула за плечі і немов пір’їнку, наче п’ятирічного хлопчака підняв його. — Бодай мене чорти вхопили! Ти не мертвий! Яким вітром до нас?
— Надумав перевірити твою ліцензію на торгівлю спиртними напоями, — усміхнувся Консул. — Опусти мене.
Левеський обережно вернув Консула на землю, поплескав його по плечах і вишкірив зуби. Але глянувши на Мартіна Силена, він раптом спохмурнів:
— У вас знайоме обличчя, хоча бачу я вас уперше.
— Ми були знайомі з твоїм прапрадідом, — відказав Силен, — і цей спогад мені нагадує, що я хотів спитати. У вас іще лишився ель із часів до Гіджри? Оте тепле британське вариво, яке відгонить переробленим лосиним сциклинням? Бувало, я пив його і не міг ним упитися.
— Ані краплини, — відповів Левеський і тицьнув у сторону поета: — А бодай мене… Скриня дідуся Іржі. Стара голографійка із сатиром у старому Джектауні. Невже це можливо? — Він уп’явся поглядом у Силена, потім перевів його на Консула й обачно, по черзі доторкнувся до обох подорожніх указівним пальцем:
— Два привиди.
— Шестеро втомлених людей, — не погодився Консул. Заплакало немовля. — Семеро. У тебе знайдеться для нас місце?
Левеський озирнувся, розвівши руки:
— Отаке в мене твориться повсюди. Місць немає, їжі немає. Вина немає. — Він примружився, ще раз зиркнувши на Мартіна Силена: — Елю немає. Ми перетворилися на велетенський готель, де немає ліжок. Усе позаймали паскудні ополченці із Самооборони. Комірне не платять, жлуктять свій хуторянський чемергес і чекають на кінець світу. Але гадаю, це вже скоро.
Товариство згуртувалося на парадному бельетажі — принаймні, раніше ця частина вестибюля називалася саме так. Вони поскидали свій багаж до купи до чужих речей, що повсюди захаращували підлогу. Крізь цей тлум народу постійно швендяли маленькі групки чоловіків і, не соромлячись, роздивлялися новеньких. Особливо — Брон Ламію, яка у відповідь обдаровувала їх крижаним поглядом в очі.
Стен Левеський зиркнув на Консула:
— У мене є столик на балконі. За ним уже тиждень тирлується спецура Самооборони із загону «Смерть». Розказує тут усім підряд, як вони одною лівою наваляють ордам Вигнанців. Якщо вам цей столик підходить, я викину цих молокососів на вулицю.
— Підходить, — кивнув екс-дипломат.
Левеський уже зібрався йти, коли Ламія спинила його, схопивши за руку:
— Допомогти? — поцікавилася вона.
— Я би й сам справився, — здвигнув плечима Стен Левеський, а потім усміхнувся, — але радо на це подивлюся. Гайда.
Вони розчинилися в натовпі.
На балконі третього поверху тільки й вистачало місця що на щербатий стіл і шість стільців. Попри божевільну юрбу на першому поверсі, на всіх сходах та майданчиках, ніхто їм і словом не дорікнув, коли Стен із Ламією викинули обурену спецуру в річку, що котила свої хвилі дев’ятьма метрами нижче. Крім того, Левеський таки примудрився якимсь чином передати своїм гостям нагору кухоль пива і кошик із хлібом та холодною яловичиною.
