Але Кассад — битий жак. Він ходив на заняття з військової історії та математики. Він годину за годиною проводив на стрільбищі та в тренажерній залі. Щоб розвіятися після нечастих гауптвахт у казармі, прогулювався десь по квадранту Кальдера[65]. У цілому, молодий Кассад став іще кращим курсантом та майбутнім офіцером, ніж був до цього. Весь цей час він чекав.
І вона прийшла.
Це знову сталося в останні години симуляції ІТМ-КУО. На той момент Кассад уже знав, що ці вправи — трохи більше, ніж проста симуляція. ІТМ-КУО входила до складу Речі Спільної Всемережжя — мережі, що, керуючи політичними процесами Гегемонії в реальному часі та згодовуючи інформацію десяткам мільярдів спраглих до новин громадян, поступово набула автономії й еволюціонувала до стадії, на якій у неї з’явилася власна свідомість. Понад сто п’ятдесят планетарних інфосфер об’єднували свої ресурси у велетенській системі, що її створили шість тисяч штучних інтелектів класу «омега». Саме вона забезпечувала функціонування ІТМ-КУО.
— ІТМ нічого не симулює, — скиглив фальцетом курсант Радінський, найкращий експерт зі штучного інтелекту, якого в пошуках відповідей на свої запитання Кассад зміг найти і підкупити, — вона, типу, спить і бачить найточніші з погляду історії
Кассад нічого не второпав, але все одно повірив. І вона прийшла знов.
Під час Першої В’єтнамської війни, коли він у складі нічного патруля перебував у засідці, вони кохалися у темряві і страхах. Кассад мав на собі грубий камуфляж (без спіднього — у джунглях його неможливо було носити, бо в трусах усе пріло та пекло від подразнень) і сталеву каску, не набагато технологічнішу від шолома, що він носив під Азенкуром. Вона явилася в чорній піжамі та сандалях — звичайному вбранні селян Південно-східної Азії. А ще В’єтконгу[67]. Якась мить, і вже ніхто нічого на собі не мав. Вони любилися навстоячки, вночі. Вона сиділа в нього на руках, спираючись на дерево й обплівши ногами його талію, а позаду них світ вибухав зеленими вогнями сигналів периметру і тріскучим шипінням протипіхотних мін «клеймор»[68].
Вона являлася до нього на другий день битви під Ґеттісбергом[69] і на Бородінському полі, де хмари диму висіли над горами трупів, ніби випаровування, що лишали по собі душі загиблих.
Вони кохалися у розтрощеному корпусі БТР на рівнині Еллада[70], поки ззовні у червоній куряві близького самуму навіснів танк на повітряній подушці і піщинки, здійняті вітром, шкреблися та скрипіли по титановій броні.
— Як тебе звуть? — шепотів Кассад мовним стандартом. Вона похитала головою. — Ти реальна? Ти існуєш поза симуляцією? — цікавився він поширеною в тій епосі англо-японською. Вона кивнула і нахилилася, щоби поцілувати його.
Вони валялися разом в укритті серед руїн Бразилії, поки на розтрісканих глинобитних стінах, ніби голубі вогні прожекторів, танцювали зайчики смертепроменів китайської «емтешки». Під час безіменної битви та облоги забутого міста веж у російських степах він затягнув її у якусь розбиту кімнату, де вони кохалися і він їй шепотів:
— Я хочу лишитися з тобою.
Вона торкнулася пальцем його губів і похитала головою.
Після евакуації Нового Чикаго, розлігшись на балконі сотого поверху, де Кассад облаштував собі снайперську позицію, звідки прикривав солдатів у безнадійному ар’єргардному бої за останнього президента США, він поклав руку на теплу шкіру в улоговинці між її персами і спитав:
— Ми коли-небудь зустрінемося… там?
Вона поклала йому долоню на щоку і всміхнулася.
На останньому курсі в Командному училищі проводили всього п’ять симуляцій ІТМ-КУО, і вишкіл курсантів поступово перекочував на справжні полігони. Одного разу, пристебнутий в тактичному кріслі командира спускового катера під час батальйонного десантування на Цереру[71], Кассад заплющив очі і вивчав підфарбований основними кольорами рельєф місця висадки, згенерований топографічною матрицею у корі головного мозку, як раптом відчув… когось? Її? Він не був певен.
Вона не прийшла. Ні під час останніх місяців роботи. Ні під час випускної симуляції великої битви у Вугільному Мішку[72], де було завдано остаточної поразки бунтівному генералові Горацію Ґленнон-Гайтові. Ні на підсумковому параді та випускному вечорі. Ні під час останнього огляду-шикування в «Олімпі» перед Виконавчим директором Гегемонії, котрий віддавав їм честь із підсвіченої червоними вогнями летючої платформи.
Поки молодих офіцерів телепортували то на земний Місяць, де проводилася церемонія Масада, то на Центр Тау Кита, де вони присягнули на вірність Гегемонії, спати взагалі часу не було. А потім усе скінчилося.
