Дівчина перевернулася й осідлала лейтенанта, не відриваючи свого погляду від його очей. Іще ніколи раніше в житті він не відчував такого сильного захвату. А коли вона потяглася правою рукою позад себе, знайшла його і спрямувала, у нього просто перехопило подих. Розплющивши очі знову, хлопець побачив її повільні рухи, відкинуту назад голову, заплющені очі. Кассад сковзнув руками вгору по її боках і поклав долоні на ідеальні перса. В його пальцях набрякли пипки.
І вони кохалися. У свої двадцять три стандартні роки Кассад одного разу кохав жінку та багато разів із ними спав. І йому, здавалося, він уже знав, що й до чого у цій справі. Аж до сьогодні йому здавалося, що немає нічого такого, чому б він під загальний регіт товаришів по службі не зміг підібрати влучного означення у відсіку транспортера. Холоднокровний цинік і двадцятитрирічний ветеран, Кассад мав святе переконання, що
Вони кохалися на килимі з листя та власного одягу, осяяні негаданим пасмом надвечірніх променів жовтневого сонця, укриті плівкою крові та поту, що робила ті солодкі рухи плавнішими. Її зелені очі невідривно дивилися на Кассада, і тільки ледь-ледь розширювалися їхні зіниці, коли він прискорював свої рухи, а щойно він заплющив очі, як і її повіки водномить опустились.
Вони рухалися синхронно в несподіваному припливі почуттів — древніх і незмінних, наче кружляння: кров шуміла, плоть шаленіла у своїй вологій цілі, а тоді був спільний злет, і світ ніби стиснувся до крапки. І хоча ще тривають взаємні доторки, і б’ються у злагоді серця, але вже дрож пристрасті йде на спад, і вертається тяма, а разом із нею крізь подаленілі відчуття вливається світ.
Вони лежали поруч. Панцир небіжчика холодив ліву руку Кассада, а справа на нозі відчувалося тепло її стегна. Згори лилися блаженні хвилі сонця, і все на світі вигравало прихованими досі барвами. Вона схилила голову йому на плече, і він повернувся до неї обличчям. На її розпашілих щоках полум’яніла осінь, а вздовж руки лягло мідним дротом пасмо волосся. Ногу дівчина закинула на стегно Кассада, і він відчув, як у ньому знову посолонь заворушилася свіжа пристрасть. Сонце пригріло його обличчя. Він заплющив очі.
Коли Кассад прокинувся, дівчини поруч не було. Він був упевнений, що минуло лише кілька секунд — ну, може, щонайбільше хвилина, — але сонце вже сховалося за хмари, і з лісу позникали кольори, і свіжий надвечірній легіт ворушив голе гілля дерев.
Кассад натягнув на себе зашкарубле од крові дрантя. Поруч у недбалих обіймах смерті непорушно лежав розпластаний і закоцюблий француз в обладунках. Здавалося, він і живим ніколи не був, наче завжди належав лісу. Дівчини вже й слід запав.
Федман Кассад пошкутильгав назад між дерев у вечірній сутіні і такій несподіваній холодній мряці.
На полі бою досі були люди, живі і мертві. Мертвих нагорнули в купи, ніби іграшкових солдатиків, якими Кассад грався в дитинстві. Помалу, з допомогою товаришів, розходились поранені. Де-не-де серед трупів уже злодійкувато швендяли непевні постаті, а перед узліссям навпроти зібралася на раду жвава групка герольдів, англійських і французьких; енергійно вимахуючи руками, вони щось завзято обговорювали. Кассадові було відомо, що там зараз вирішується назва, під якою ця битва ввійде в їхні аннали. Також він знав, що вона носитиме ім’я найближчого звідси замку — Азенкура, хоча той замок не має жодного стосунку ні до ходу бойових дій зокрема, ні до стратегії в цій війні загалом.
Кассаду вже здавалося, що ніяка це не симуляція, що насправді його життя в Усемережжі — то сон, а ця сіра днина, навпаки — реальність, як раптом уся картинка перед його очима завмерла. Людські постаті, контури коней і все темнішого лісу стали прозорими, немовби голографія на сконі. І ось його вже дістають із ясел-симулятора в Командному училищі «Олімп», а поруч із допомогою інших піднімається решта курсантів, інструкторів. Всі бесідують і сміються. Ніхто, здається, навіть не помітив, що світ зазнав безповоротних змін.
Кілька тижнів Кассад витрачав кожну вільну хвилину на прогулянку територією училища. З його мурів він спостерігав, як вечірня тінь вулкана Олімп[64] поступово вкриває спершу ліс на плато і густо заселені узвишшя, потім простягається аж ген до обрію, поки не ховає собою весь довколишній світ. Щосекунди він розмірковував про те, що сталося. Він думав про неї.
У тій симуляції ніхто нічого дивного більше не помітив. І більше ніхто не покидав поля бою. Один з інструкторів пояснив йому, що крім місцевості, в якій відбувалася битва, інших сегментів у тій симуляції взагалі
