Гіперіон полностью

Літераторам завше добре велося у тюрмах, де помирають їхні демони-близнюки: рухливість і розмаїття. Небесна Брама винятком не була. Атмосферному протекторату належало моє тіло, але не розум, точніше те, що від нього лишилося.

На Старій Землі свої віршики я базграв у комлозі з допомогою мисленнєвого процесора марки «Саду-Декенар», розвалившись на подушках шезлонга, або ж на борту ЕМ-баржі понад темними лагунами, або й під час мрійливих домашніх прогулянок ароматною перґолою[103]. Ці бридкі, розхлябані, безвольні гази, які я так замріяно підпускав, згадувались уже вище за текстом. А от на Небесній Брамі я для себе з’ясував, що фізична праця — чудовий стимулятор розумової активності. І не просто фізична праця, дозвольте додати, а тільки така, від якої ламається хребет, ятряться легені, вибухають кишки, рвуться сухожилля і відриваються яйця. Та поки робота сутужна й монотонна, збагнув я, розум не тільки вільно мандрує до вигадливіших осонь, а ще й утікає до вищих сфер.

Таким чином на Небесній Брамі, поки я вичерпував грязюку зі стічних каналів під червоним промінням Веги Головної чи повзав навкарачки лабіринтами дихального горла станції, серед сталактитів і сталагмітів бактерій-регенераторів повітря, то став справжнім поетом.

І єдине, що в мене було в дефіциті, — це слова.

Чи не найшановніший американський письменник двадцятого століття Вільям Гесс[104] якось заявив під час інтерв’ю: «Слова — об’єкти найвищого рівня. Вони — усвідомлені речі».

Так і є. Чисті й трансцендентні, як і годиться будь-якій Ідеї, що відкидає тінь у темній платоновій печері наших відчуттів. З іншого боку, ними вириті ями облуди і двозначності. Слова зводять наші думки на безкінечні манівці самоомани, і той факт, що більшість нашого розумового життя ми проводимо в хоромах зі слів, вимурованих нашим мозком, говорить про те, що нам бракує об’єктивності, яка допомагає розгледіти справжній світ за всім жахливим його викривленням через мову. Для прикладу. Китайська піктограма на позначення чесності складається із двох компонентів[105]: чоловічка, котрий абсолютно буквально стоїть поруч із своїм словом. Гаразд. Але яке значення ховається в нашому старому слові «доброчесність»? Або «Вітчизна»? Або «поступ»? Чи «народовладдя»? Чи «краса»? Навіть у власній самоомані ми перетворюємося на богів.

Філософ/математик на ім’я Бертран Рассел, котрий жив і помер в одне століття із Ґессом, якось написав:[106] «Мова слугує не тільки для вираження думок, а й для уможливлення тих, які не змогли би існувати без неї». От вам і сутність творчого генія людства: це не залізобетонна цивілізація і не вибухова чи світляна зброя, що може покласти їй край, а слова, що запліднюють нові поняття, наче сперматозоїди, які атакують яйцеклітину. Ми можемо довго сперечатися, чи правда, що сіамська пара близнюків слово/поняття і є (була, буде) тим єдиним внеском роду людського в нуртовинні космосу. (Так, наше ДНК унікальне, але неповторне воно і в саламандри. Так, ми — творці артефактів, проте ми не єдиний вид у їхньому ряду, від бобрів і аж до мурах-архітекторів, чиї зубчасті вежі зараз видно по лівому борту. Так, ми тчемо полотно реальності із математичних мріянь, проте насправді арифметику вже вшито у світобудову. Пошкребіть яке-небудь коло, й одразу вигулькне ω. Помандруйте в нову сонячну систему, і формули Тіхо Браге[107] чекатимуть вас під чорним оксамитовим корзном часопростору. Але ж де тут під зовнішнім шаром біології, геометрії чи бездушного каменя заховано слово?) Ми навіть знайшли сліди іншого розумного життя: дирижаблики Юпітера-2[108], Лабіринто-будівничих, Сенешай-емпатів на Хевроні, паличників із Дуруліса, архітекторів Гробниць часу та й власне самого Ктиря. Всі вони лишили по собі таємниці та загадкові предмети, але не мову. Жодних слів.

Якось поет Джон Кітс у листі до свого товариша на прізвище Бейлі[109] записав такі рядки: «Маю певність лиш у двох речах: святості пристрастей Серця та істинній силі Уяви. Те, що уяві здається Красою, воістину має бути таким, незалежно від факту свого існування».

Китайський поет Джордж У, котрий наклав головою під час Останньої Японсько-китайської війни десь за три століття до Гіджри, збагнув це, пишучи свій комлог: «Поети — це повитухи реальності. Вони бачать не те, що існує, і не те, що може існувати, а те, що мусить статися». Трохи згодом на останньому диску, який він відправив своїй коханці перед смертю, У зауважив: «Слова — самотні набої в патронташі істини. А поети — її снайпери».

Тож, бачте, споконвіку було Слово. І Слово сталося тілом, основою людського всесвіту. І тільки поет здатен його розширювати, шукаючи доріжки навпростець до нової реальності, так само як рушій Гокінга робить підкопи під бар’єри Айнштайнового часопростору.

Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства.