Ну, і треба ж було такому статися, що того самого дня «емтешка» начвідділу контролю якості повітря у Протектораті з дружиною цього самого начальника на борту, яка прямувала на закупи до аркодужної крамниці житлового кварталу Компанії, пролітала низько наді мною, наказала своїй прислузі-андроїдам допомогти мені та зібрати розкидані аркуші «Пісень» й особисто супроводила мене до Конторської лікарні. Зазвичай, такі зв’язані борговими зобов’язаннями чорнороби, як я, лікувалися (якщо лікувалися взагалі) в амбулаторній Біоклініці, та персонал госпіталю не став сперечатися із дружиною начальника, тож мене прийняли (у непритомному стані), доглядали справжній лікар і дружина начальника, поки я гоївся в реабілітаційній цистерні.
Гаразд, уже закругляюся. У двох банальних словах. Поки я плавав у живлющому терапевтичному середовищі, Геленда — дружина начвідділу — прочитала мій рукопис. І їй сподобалося. Того самого дня, коли мене декантували в госпіталі, Геленда телепортувалася на Ренесанс, де показала «Пісні» своїй сестрі Філії, в котрої була подруга, чий коханець знався з одним із редакторів видавничого дому «Транслінія». Опритомнівши, я дізнався, що мені вправили зламані ребра, вилікували розтрощену вилицю, позбавили синців, подарували п’ять нових зубів та роговицю для лівого ока, а також запропонували контракт із «Транслінією».
За п’ять тижнів мою книгу надрукували. Ще за тиждень Геленда розлучилася зі своїм чоловіком і пошлюбувалася зі мною. Для неї це було всьоме, для мене — вперше. Медовий місяць ми провели на Анфіладі, а коли повернулися за місяць, то вже було розпродано понад мільярд примірників моєї книги — першого віршованого бестселера за останні чотири сотні років, — а я став багаторазовим мільярдером.
Моїм першим редактором у «Транслінії» була Тайріна Вінгрін-Фіф. Саме їй належала ідея назвати книгу «Вмируща Земля». (Пошуки в архівах виявили, що півтисячі років тому вже публікувався однойменний роман, але авторське право збігло, та й книгу вже давно вилучили з друку.) Саме їй спало на думку визбирати із «Пісень» ті розділи, що мали стосунок до ностальгії про фінальні дні Старої Землі. І саме вона вирішила вилучити ті частини, що, на її думку, занудили б читача: філософські пасажі, описи матері, омаж давнішнім поетам (де я погрався-поекспериментував із технікою віршування), якісь інтимні фрагменти — одним словом, усе, за винятком розповіді про ідилію завершальних днів, уже позбавлених тяжкого страху, відтак сентиментальної та прісної. За чотири місяці після виходу «Вмируща Земля» розійшлася накладом у два з половиною мільярди паперових копій — скороченої оцифрованої версії, доступної у вільному обігу інфосфери Речі Візуальної, крім того, її вирішили екранізувати для голографічної постановки. Тайріна зауважила, що час для книжки випав ідеальний… Первісний травматичний шок від смерті Старої Землі спричинив століття ефекту заперечення, так ніби Землі ніколи й не існувало, потім цей період поступився місцем пожвавленому інтересу до неї, кульмінацією якого став культ ностальгії за Старою Землею, що розквітнув геть на кожній планеті Мережі. Тож книга (хоч би й поетична) про завершальні дні Старої Землі вийшла в світ у потрібний момент.
Що стосується мене, то перші кілька місяців життя в статусі знаменитості у Гегемонії збивали з пантелику значно сильніше, ніж попередній перехід балуваного сина Старої Землі до категорії закріпаченої жертви інсульту на Небесній Брамі. Під час цих перших місяців я підписував паперові копії, проводив автограф-сесії факсом у понад сотні світів; виступав на шоу Мармона Гемліта «В прямому ефірі Всемережжя!»; познайомився із Сеністером Перо, Виконавчим директором, Друрі Файном, Головою Речі Спільної та кільканадцятьма сенаторами; промовляв перед Міжпланетним товариством літератрис і Спілкою письменників Луза; одержав почесні звання університетів Нової Землі та Кембриджу-2; мене віншували, інтерв’ювали, знімали, рецензували (із позитивним результатом), біографували (без дозволу), носили на руках, транслювали, підманювали. Я був заклопотаний.
Начерк віньєток про життя в Гегемонії:
Моя домівка — це тридцять вісім кімнат на тридцяти шести планетах. Дверей немає. Натомість її арочні міжкімнатні переходи — це портали телепортів. І з великої їдальні на Ренесанс-Векторі мені видно бронзові небеса та мідянкові вежі Твердині Анабль у долині попід вулканічним піком. Повернувши голову, через інший портал за білим килимом на підлозі офіційної вітальні я вже здатен розгледіти шумовиння прибою моря Едґара Аллана на шпилі мису Просперо планети Невермор-Дарма[114]! Моя бібліотека виходить вікнами на глетчери і зелене небо Нордгольма, а десять східців
