Гіперіон полностью

Бути істинним поетом значить стати Богом.

Усе це я намагався пояснити своїм друзям на Небесній Брамі. «Пі-пі, ка-ка, — промовляв до них я. — Срака, твоюмать, блядь, срати, блядь. Сука, пі-пі, сука, сцяти. Блядь!»

А вони похитували головами, посміхалися і йшли геть. Великих поетів рідко розуміють їхні сучасники.

Жовто-бурі хмари проливали на мене свій кислотний дощ. Я брів у болоті по пояс і чистив стоки міської каналізації від п’явичника. Старий Шлам загинув на другий рік нашого з ним знайомства, коли ми всі гарували на роботах із розширення Першого проспект-каналу до боліт Мідель-Зумпф. Нещасливий випадок. Спинався на слизову дюну по самітну сірчасту троянду, яку намагався порятувати від усе ближчої торкретувальної машини[110], аж раптом стався грязетрус. Невдовзі одружилася Кіті. Час від часу вона ще лярвувала для підробітку, але бачилися ми все рідше й рідше. Мине трохи часу, і після цунамі, що поглине Болотянськ, вона помре під час пологів. Я й далі писав поезії.

Ну, і як же це добре віршувати, можете поцікавитися ви, із куцим запасом у дев’ять правопівкульних слів?

Відповідь проста: я віршував без слів, які відіграють лише другорядну роль у поезії. А на першому місці — Істина. Я мав справу з Ding an sich[111], сутністю, що стоїть за тінню, сплітаючи могутні концепти, художні порівняння та зв’язки, ніби інженер із часів, що передували склу, пластику та хромалюмінію, і зводив хмарочос на остові з армованих сплавів.

Слова поволі верталися. Адже мозок має дивовижну властивість повторно навчатися і тренуватися. Немовбито все, що було втрачено у лівій півкулі, переховувалося деінде впродовж цього часу або ж просто повернулося запанувати над покинутими областями мозку, як піонери прерій, котрі повернулися на згарище після степової пожежі, полум’я якої зробило грунт іще родючішим. Якщо раніше просте слово, наприклад, «сіль», змушувало мене затинатися і хапати повітря ротом, а мій розум пірнав у вакуум, наче язик, що намацує порожнечу лунки, де колись у яснах ріс зуб, то зараз почали неквапом вертатися слова і фрази, як імена забутих товаришів по грі. Вдень я ішачив на слизових полях, а поночі сидів за щербатим столом і писав свої «Пісні» в шипучому вогнику лойового каганця. Якось Марк Твен розродився одною панібратською опінією: «Різниця між правильним словом і майже правильним словом така ж, як і між світлом та світляком»[112]. Це на свій лад фіглярство, але незавершене. За ті довгі місяці, впродовж яких народжувався зачин моїх «Пісень» на Небесній Брамі, я з’ясував, що різниця між реальним віднаходженням правильного слова і банальним прийняттям майже правильного не менша, ніж від удару блискавкою та її спостереженням із відстані.

Отже, мої «Пісні» з’явилися на світ і почали рости. Писані на тонюсіньких аркушах (продукт вторинної переробки волокна п’явичника, що тоннами йшли на туалетні потреби), видряпані дешевими фломастерами із конторського магазину, «Пісні» прибирали своєї форми. Коли повернулися слова і позаймали свої місця ніби свого часу розгублені шматочки стереоголоволомки, я заходився шукати потрібну форму. Пригадуючи уроки дона Бальтазара, я скуштував розміреної шляхетності Мілтонового епосу[113]. Упевнившись у своїх силах, я додав романтичної чуттєвості Байрона, крихту зрілості Кітсової вправності із мовою. Заколотивши всіх разом, я витримав трунок і приправив його дещицею блискучої цинічності Єйтса та понюхом туманної схоластичної зверхності Павнда. Я рубав, кришив і підкидав нових складників: владу над образами в стилі Еліота, відчуття місця Ділана Томаса, рокованість строфіки Делмора Шварца, наліт моторошності в Стіва Тема, благання невинності Салмуда Бреві, Датонову любов витіюватого римування, плотське шанування У та радикальну грайливість Едмона Кі Феррери.

І звісно, що врешті-решт я викинув геть цю мішанку і переписав «Пісні» у власному стилі.

Якби не Дядя, гопник із місцевих нетриськ, певно, я так і жив би на Небесній Брамі, копаючись у кислотних каналах удень та пишучи «Пісні» вночі.

У мене був вихідний, і я ніс свої «Пісні» — їхній єдиний примірник! — до книгозбірні в Головній конторі, бо хотів трохи попрацювати з матеріалом, аж раптом із провулка вивернув Дядя з двома своїми бугаями і став вимагати негайно йому заплатити місячне за «дах». В Атмосферному протектораті Небесної Брами універсальних карток не водилося, тому розплачуватися за борги доводилось облігаціями Компанії або ж підпільними марками. Я не мав ні того, ні іншого. Дядя став вимагати, щоб я дав йому покопатися в торбині. Навіть не замислившись, я йому відмовив. І помилився. Коли б я просто показав йому рукопис, то він би найпевніше виваляв його в болоті, надавав мені ляпасів і трохи понаїжджав. А так своєю відмовою я розлютив його і двох неандертальців-поплічників, які пошматували мою сумку, виваляли всі мої записи в багнюці і в буквальному сенсі віддухопелили мене ледь не до смерті.