Гойдалка полностью

Очі жінки, що стояла праворуч, ніхто б не назвав мертвими. Вони дивилася повз Пелу, повз темношкіру і бачили, певне, щось бридке і жахливе. Від того ці очі здавалися неймовірно виразними і панічними. Бліде обличчя їхньої власниці з правильними, навіть вишуканими рисами кривила хвороблива гримаса, а голену голову вкривала густа сітка кровоточивих порізів. Одяг здавався витвором божевільного кравця — він не обтягував її тіла і не був вільним, а звисав і випинався у несподіваних місцях, немов чохол химерного механізму, котрого задля сміху начепили на людину. На ноги блідої намотали товсті сувої цупкого матеріалу.

А ще Пела побачила, що під ними трьома немає ані підлоги, ані ґрунту, ані чогось подібного до поверхні. Підошви спиралися на порожнечу, яка нічим не відрізнялася від порожнечі над ними та навколо них. Світло від кулі розсіювало морок на кілька кроків, залишаючи решту простору у невизначеності. Похилені стіни відступили до темряви. Їхнє сіре громаддя тепер ледь вгадувалось на межі візуального сприйняття.

— Дивне місце, правда ж? — запитала темношкіра. В її голосі зміцнив відтінок урочистості; здавалось, вона гордиться цим місцем, собою і тим, що відбувається.

Пела кивнула, зробила крок уперед, шаркнула, топнула, підстрибнула. Порожнеча під нею залишилась незламною і не слизькою.

— На чому ми стоїмо?

— Ми стоїмо на краю.

— А якщо без приколів.

— Якийсь різновид силового поля, — знизала плечами темношкіра. — Тебе зовуть Пелінією?

— Риєшся у моїй голові?

— Нам краще познайомитися.

— Це щось змінить?

— Суттєво — ні.

— Все передбачено, правда ж?

— Так! — наче каркнула жінка в химерному одязі.

— А я знаю, хто ти, — Пела підійшла впритул до темношкірої. — Ти — Шерма.

— Вгадала, — не ворухнула та жодним м’язом.

— А хто вона? — дівчина кивнула на голомозу.

— Її називали Фатімою.

— Називали?

— Її особистість зруйнована. Уламки не мають імені.

— Хто зруйнував?

— Джи Тау.

— Так! — прохрипіла Фатіма.

— А, — кивнула Пела, — Божевільна, зрозуміло… Ми маємо відкрити клітку?

— І так можна сказати.

— Але ж її тут немає.

— В певному сенсі її ніде немає

— …?

— Гойдалка.

Пелу пересмикнуло.

Гойдалка. Слово-переслідувач, слово-гачок. Воно витягнуло з пам’яті минулі дні. Пела перенеслася в один з тих своїх перших ранків у тренувальному таборі на Сельві, коли її м’язи почали звикати до зменшеного тяжіння й у кожному куточку тіла відчувалася дешева легкість. Цьому відчуттю відповідав і тодішній її настрій, що його Ясмін називала «дурнуватим».

Незважаючи на щоденні тренування та щоденні дощі, курсантку Пелу без упину перло на секс, веселощі та шкодливі жарти. Вона згадала, як підвісила у спальному блоці гамак і гойдалася на ньому, вересканячи в бік авреліанських селючок: «Цуй, товстолапі! В нас є гойдалка!»

І лише потім з пам’яті виринув сон, що наснився їй на Аврелії. Привид матері пообіцяв їй тоді «шлях Шерми» та розповів дивну притчу про гойдалку і книгу.

Прийде час, і ти прочитаєш її, сказав тоді привид, від першої до останньої сторінки.

«Це остання?» — запитала Пела подумки.

«Маєш рацію», — так само відповіла Шерма.

— Так! — хрипнула Фатіма.

— Що ти там казала про гойдалку? — дівчина звернулася до Шерми вголос.

«До одного місця ту телепатію», — вирішила вона. Їй по-справжньому стало лячно.

— Хочеш зрозуміти?

— Спробую.

— Тебе вчили на техніка, маєш зрозуміти.

— Кажи, — Пела впритул наблизилася до Шерми, вдивляючись в її різьблене обличчя. Вона відчувала на собі погляд мертвих очей, і це лякало її більше за всі дива цього неправильного місця.

— Сингулярність в’язниці проходить крізь місце, в якому ми стоїмо, — почала Шерма. — Уяви собі тонку, товщиною у кілька атомів водню, струну довжиною у мільйони парсеків. Одним кінцем вона зачеплена за портал, схований на вкритій туманом планеті, а іншим — за портал в іншій галактиці. Вона і є кліткою, де тримають монаду Спасителя. Вона лежить на Темних шляхах, і тому вона не лише струна, але й петля і гойдалка і ще щось, подібне до тунелю, що замкнений сам на себе.

— Вищі виміри, — діловито кивнула Пела, озирнулася, наче шукаючи тонку нитку, натягнуту між галактиками, не знайшла і пробурмотіла: — Але ж треба відкрити портал на Імлі.

— Зможеш? — губи Шерми склалися в посмішку; те моторошне, що весь цей час тривожило Пелу, наче змило цією посмішкою.

«Вона таки красива тітка, — подумала дівчина. — І не землянка, і не магонійка, але гарна, аж в горлі пересихає. Недарма сам імператор на неї повівся».

— Хіба ми тут випадково?

— Не випадково. Проте все залежить не від нас.

— А від кого?

— Від піфійки на ім’я Сайкс. Хоча вона про це не знає.

— Поясни нормально.

— Я зайшла до порталу на планеті, де тепер перебуває піфійка. Їй відомо, що портал відкритий і що він відправив мене до клітки. Якщо ми все вірно розрахували, вона спробує знищити Спасителя і нас разом з ним, підірвавши на тій планеті тератронний заряд. Але піфійка не знає, що Фатіма принесла нам одну цікаву річ.