[28] А потім екрани знову засвітилися. Але не оглядові, а телевізійні. Їх ввімкнули не шерифи, а клони, котрі дістались до комунікаційного центру Асканії. Вони транслювали одне й те ж саме на всі «галереї безпеки» — страти. Вони показували нам, як страчують природнонароджених. Вони робили це у якомусь спортзалі, на тлі тренажерів та бігових доріжок. Вони не ховали обличчя, їм було весело. Для страт вони навмисно відібрали молодих і вродливих. Я й досі пам’ятаю першу з тих нещасних — світловолосу дівчину років двадцяти, яку спочатку ґвалтували, а потім прив’язали до рами тренажеру, металевою трубою переламали їй руки і розтрощили коліна. Дівчина жахливо кричала. Я заткнула пальцями вуха, але все одно чула її крики. Щоб не чути й не бачити, чоловіки на «галереї безпеки» почали ламати екрани та звукові транслятори. Але старший шериф наказав залишити один екран діючим. Він сподівався, що ось-ось комунікаційний центр звільнять і ми почуємо звідти якісь розпорядження.
Ми всі сіли якнайдалі від того єдиного працюючого екрану, намагаючись не слухати й не дивитись. Але невдовзі кілька десятків людей підійшли до екрану і дивились, не відриваючи очей, наче загіпнотизовані. Через кілька годин ми з Фей також приєднались до них, тому що сидіти, розглядати плями на стінах та слухати, як плаче та бурмоче прокльони Уріц, стало нестерпно. Я до того ніколи б не повірила, що людину можна вбити стількома різними способами. Я дивилася, як з людей зрізали шкіру, як їх обливали кислотами та отруйними речовинами, від яких вони вкривались страшними виразками, як їм розчавлювали голови, а в тіло вгвинчували довжелезні штопори, як випалювали очі електричними кабелями та відрізали кінцівки променевими різаками.[29]
[30] Хтось відтягнув мене від екрану, посадив під стіну і там я чи то заснула, чи то втратила свідомість. Коли прийшла до тями, то екран вже не працював, його знищили. Всім дуже хотілося води, а резервуари спорожніли. А потім стало важко дихати, і я зрозуміла, що спрага — ніщо порівняно з нестачею повітря. Шерифи наказали нам не рухатись для економії кисню, і ми лежали немов мертві. Спочатку легені лише поколювало, але за кілька годин ми вже хапали ротом те, що лишилось від повітря та хрипіли від болю — все від горла до легень горіло вогнем, а голову наче стискували пульсуючі лещата. У мене з носа текла кров, я не відчувала тіла нижче поясу. А ще було таке відчуття, що очі ось-ось витечуть. Це була страта не милосердніша за ті, що ми їх бачили на екрані.
