Не ходжу на цвинтар, сказав я Тадії, бо там забагато свіжих могил. Вульгарно їх обходити одна за одною. Він витягнув цигарку, розділив її і мені простягнув половинку без фільтру. Герпес у нього тижнями не гоїться, і він тяжко мучиться із маленькими недопалками. Я поклав свою половинку в кишеню, на потім. Він подивився на мене і знизав плечима.
Фра Андро повідомив дівчаткам, що Іванка мертва. Питали про мене, і не знаю, що їм відповів, що завгодно, хай знають, що я в порядку. Гортаю книги, читаю і чекаю, щоб проклюнулися морква, буряк і салат. Людина живе з цікавості. Так найкраще і найчесніше. Усе інше — це брехливе упадання перед чужими слізьми. Камю шукав і формулював мелодраматичні пояснення. З тими, хто помирає не випадково, справи такі: з порізаними венами відходять жінки та гомосексуалісти, кулю в голову пускають солдати та бандити, таблетками труяться артисти й романтики, у серце стріляються тюхтії й невротики, вішаються люди непоінформовані та перверсивні, з мостів скачуть славолюбці та слабаки, з дахів та високих поверхів стрибають відчайдухи й теоретики.
Першим проклюнувся буряк, потім салат, останньою морква. Листочки ніжні, як шкіра новонародженого. Я полив їх і пішов до Тадії в лікарню. Лікарі не знають, що з ним таке: лишилася з нього половина, а герпес на губі ніяк не проходить. Я запропонував йому цигарку. Ми сіли на лавку перед клінікою, він витягнув з кишені ножик, розрізав цигарку і запропонував мені половинку з фільтром. Каже, що звик уже, більше не мучиться. Ми сиділи й курили, я розповів йому про буряк, салат і моркву, він сказав, що зараз уже точно впевнений, що Вітґенштайн хотів бути аеронавтом.
Салат перший дозрів до збирання, я зрізав дві голівки, помив їх, почистив, завернув у газету й відніс на ринок. Першій жінці, що до мене підійшла, продав їх за дві цигарки. Усі здивовано дивилися на мене, якийсь циганчук сказав, що за той салат дав би мені й дві пачки цигарок. Це нормально, але в жінки не було двох пачок цигарок. Циганчук вилаявся і відійшов.
Я вирвав і помив три маленькі зовсім, незрілі ще морквини. До іншої кишені поклав дві цигарки та пішов до лікарні. Лікар майже налякано запитав, ким для мене був Тадія. Він не був, він і є — мій друг. Знаю, що є, але мушу вам сказати, що ви більше не зможете поговорити, сказав лікар і простягнув мені руку. Без проблем, відповів я і витягнув цигарки та моркву — це вам, ви ж дбали про Тадію. Він здригнувся й відсмикнув руку. Я всміхнувся і попросив його взяти. Пробачте, я втомлений, сказав він і взяв ті три морквини й дві цигарки. Усе буде добре, сказав я, розвернувся і пішов сходами вниз. Десь майже внизу відчув його руку на плечі. Ми вийшли надвір, сіли на лавку, він простягнув мені цигарку, другу взяв сам. Так ми сиділи, а довкола бігали люди в закривавлених білих халатах. Знаєте, у нього був рак, сказав лікар врешті-решт. Без проблем, сказав я, і розповів йому від самого початку, як було з насінням, землею, білими ящиками з пінопласту і покльовуванням паростків. Він дивився на мене очима, повними сліз, і кивав головою. То був справді втомлений чоловік.
Салат, буряк і морква росли все краще. Я відпочивав біля вікна, трава між бетонними плитами потроху сохла, надходила осінь. Скоро муситиму зібрати весь врожай, щоб не погнив у землі. Білі ящики залишаться порожні. Не так легко позбуватися непотрібних речей.
Уже близько шостої зник і найменший слід світла в кімнаті. Щоп'ятнадцять секунд троє цигаркових вогників нервово рухалися короткою траєкторією до столу з попільничкою і назад, у глибоку пітьму, туди, де при світлі було видно вуста. З долини безперестанку долинало глухе ревіння, часом самотня автоматна черга і звук автомобільного мотора. Рідкісні пориви вітру спотворювали звуки, як модулятор в музичній студії, створюючи враження опосередкованої реальності, великої прямої трансляції, концерту на стадіоні, небесного обертання грамофонної платівки.
Давор вранці пішов по воду, може, зазирнув до приятеля на Бистріку, може, сховався в кафешці від обстрілу, може, залишився обідати в тітки Розалії, може, зустрів когось; кожна година приносила нову втіху й пояснення, але історія зі щасливим закінченням мала усе складнішу і неймовірнішу фабулу. Зневіру змінювала раптова, нічим не вмотивована ейфорія, рубання дров, лагодження транзистора, потім надходили байдужість, внутрішнє примирення з усім, навіть з найгіршими звістками; як зустріти незнайомого чоловіка, що прийде, відведе погляд, почухає потилицю і скаже, що снаряд упав зовсім близько від води, там, де він стояв, і що один зовсім маленький, можна сказати — непомітний — осколок, попри всі правила, потрапив туди, куди не мав потрапити. Із кожною мандрівкою цигаркового вогника звичною орбітою проживалася довга, завжди перемовчана історія зі смиренням наприкінці.