Люди вмирають патетично, хочуть, щоб ти почувався винним. Палах облився бензином і підпалив себе, хтось інший у вісімдесят іще дихає, у горло йому вставляють трубочку, родина голосить у вестибюлі лікарні, а лікарні повні тих, що вчепилися в свої душі, б'ються за них, як жінки перед Головною пекарнею, поки довкола падають гранати, б'ються за хліб. І насамкінець, звісно, приходить якийсь плейбой у гламурному светрі, стверджуючи, що самогубство — це єдине філософське питання.
Ми поверталися, набравши води, коли почався обстріл. Нам вдалося добігли до найближчої багатоповерхівки, під'їзд уже був повний народу. Іванка сперлася на стінку, поставила каністри, я свої тримав, запалила цигарку, все здригнулося від вибуху, люди попадали на підлогу, а тоді один за одним підводилися. Іванка не підвелася. Не було слідів крові, тож я подумав, що вона просто зомліла від переляку. Підняв їй голову, вона висіла якось дивно, ніби шия в неї гумова. Волосся в неї було повне пороху, що насипався зі стелі. Я обтрусив його пальцями. Забігли парубки в білих халатах, дітвак з обличчям Кафки спробував намацати пульс на шийній артерії, робив це довго й самовіддано, ніби грав на піаніно. Я дивився, як його пальці танцюють по Іванчиній шиї, мене охопила лють, я хотів, щоб він припинив, але було повно народу і я нічого не сказав. Думаю, я просто ревнував. Вони поклали її на ноші й винесли. За весь час ніхто й не заговорив до мене.
Люди розійшлися. Я залишився сам із чотирма каністрами. Підняв свої дві, з них текла вода, струменями, як з камінних хлопчиків-фонтанів у Дубровнику. Її каністри не були пробиті. Я взяв їх і вийшов надвір. Був чудовий весняний день, стрілянини вже не чути було. Я зробив тих тридцять кроків до нашої багатоповерхівки, а тоді захотілося пройтися. Я розвернувся і пішов в інший бік. Набережною пробігли двоє солдатів, на галявині перед Художньою академією хлопці грали в футбол, один невдало подав м'яча, і я відбив його волейбольною подачею, щоб не полетів прямо в Міляцку. Біля «Двох рибалок» зустрів Тадію, він питав, де я був під час обстрілу, я злякався, що питатиме про Іванку. Ми присіли під кафе, він розрізав цигарку кишеньковим ножем, собі взяв половинку без фільтру. Вітґенштайн боявся божевілля, сказав я йому, тому був філософом, не пригадую, ким насправді хотів бути — садівником чи кимось іще. Тадія знизав плечима й випустив дим, на губі в нього, майже в кутику, набрякав герпес.
Похорон був швидкий, мимобіжний. Я пішов на ринок і між старими черевиками й дорогезними яловичими консервами знайшов насіння моркви, буряка й салату. Купив кілька пакетиків у далеких рядах, де нікого не міг зустріти, повернувся додому. Білизна, яку Іванка випрала позавчора, ще не висохла. Я зарився головою у вологу білу сорочку. Дивно, було сонячно, а нічого не сохнуло. Я приємно прохолоджував лице і міркував: Геракліт відпускав шпильки тільки на свою адресу, а Зенон глузував з цілого світу, Платон був трансвеститом, що радо перевдягнув би все людство, Сократа треба було вбити, щоб не перетворював свою смерть на виставу. Філософія, якщо її правильно розуміти — просто своєрідна відеогра. Я повісив сорочку назад на мотузку. Обличчя не лишило жодного сліду на тканині.
З дівчатками я не спілкувався вже кілька місяців і не знав, як повідомити, що їхня мати мертва. Непристойно, якщо думатимуть про неї як про живу людину, якій треба передати посилку, за яку треба хвилюватися, хоча би перед сном. Мали б дізнатися, якийсь час тужити і потім остаточно забути.
Води мені вистачило на багато днів, тож не мусив і надвір виходити. Сидів на столі, під вікном, і дивився вниз, на бетонні плити, між яких, коли добре придивитися, пробивалася трава. Я міг вихилитися назовні так сильно, як лише хотів, серце навіть не калатало сильніше. Я був блаженно вільний, не мусив залишати записку, перейматися, щось комусь пояснювати. Світ зникає разом із невимовленими словами.
У коморі я знайшов пакети гумусу й легкі білі коробки з пінопласту, великі саме настільки, щоб в них можна було ховати пацюків. Я змішав гумус із незрілою землею з дитячого майданчика, було щось гіпнотичне в доторку пальців до чорно-коричневого пороху. Я міг би розтирати й м'яти в долоні ту землю годинами. Я почергово висипав насіння у землю, потім позначив ящики. Поставив їх під вікном і покропив водою. Здається, в якійсь книзі я прочитав, що Вітґенштайн все-таки хотів бути не садівником, а