У перші дні війни Давор сказав своїм, що приєднається до територіальної оборони. Старша жінка ніколи не спала, коли він був на чергуванні. Чоловік сварив її, бо наступного дня після цього вона корчилася від мігрені. Давор повертався усміхнений, розповідав молодій жінці про свої військові пригоди. Трохи перебільшував, трохи жартував, і на свою адресу, і на адресу четників, але здавалося, що з ним в тій дивній, солдатській радості не може статися нічого лихого. Батько обіймав свого сина і влазив з історією про те, як у 1953 десь під Піротом[41] він з п'ятьма колосками потрапив у болгарську засідку.
Першою заснула молода жінка. Згорнулась калачиком, як зародок, у фотелі, чоловік накрив її великою російською шаллю і погладив по волоссю. Старша жінка дістала з шафки білу пляшку з прозорою рідиною і тихо, щоб не стукнути горлечком і не розбудити заснулу, до країв наповнила дві чашечки. Сиділа і сколупувала нігтем шматки сургучу з горлечка пляшки. Чоловік із відсутнім виглядом дивився у чорне дзеркало вікна.
— Може, снайпер обстрілював міст, от він і не зміг повернутися, — прошепотіла вона нарешті.
Чоловік стенув плечима і продовжив дивитися у вікно. Жінка ще якийсь час поглядала на нього питально і з надією, потім тихо встала й пішла до ванної. Десь поряд пролунав вибух, спляча здригнулася й усміхнулася. Чоловік глянув на неї, усмішка не сходила з її обличчя, трималася кілька хвилин, як у музеї воскових фігур. Спочатку була мила й довірлива, а потім стала божевільно жаскою. Чоловік повернувся до свого віконного автопортрета.
Старша жінка витягнулася на канапі, пружини зіграли гамму, вона відвернулася обличчям до стінки і вже не ворушилася. За якийсь час долинуло її розмірене дихання, що до ранку не втрачало свого ритму.
Чоловік навшпиньках вийшов з кімнати, взявши ще одну цигарку й запальничку. Стояв на ґанку під дашком, дощ вщух, вітер струшував краплі з листя, чоловік подумав, що цього року й справді обійдеться без снігу, запалив цигарку, видихнув дим і пригадав дурну байку, буцімто вночі ніколи не можна курити надворі, бо якийсь вояк може подумати, що то не вогник цигарки світиться, а нічний приціл снайпера. Вибухів більше не було чути ніде, лише раз по раз якийсь самотній меланхолік випускав автоматну чергу. Стрілянина здавалася лагідною, близькою, ніби нагадування, що цієї ночі ще хтось не спить, є ще люди з божевіллям, тугою і тривогою всередині. Цигарка догоріла в пальцях, чоловік, умиротворений, кинув останній погляд на гори, за якими світало, зачинив за собою двері й повернувся до кімнати. Усередині все, врешті-решт, було таким, яким він його і залишив. Він простягнувся на ліжку й заплющив очі.
Усі троє спали, коли день у всій своїй сяючій білизні зайшов до кімнати. Довго, наче діти в лікарняній приймальні, вони опиралися пробудженню.
Такого лихого чоловіка можна було ціле життя шукати по Боснії, та не знайти. Похмурий, з відразою на обличчі, не смієш йому й в очі глянути, щоб не подумав чогось. Одного разу якийсь хлопчисько кидався м'ячем у стінку його будинку, господар крізь двері процідив — марш звідси, малий, а коли той не послухався, Йован на прізвисько Муса відірвав йому пальця. Батько хлопця тільки плечима знизав, усі сказали — це ж Муса, хай йому грець, і нікому й в голову не прийшло криво на нього глянути. Коли напивався — кружляв селом, як скажений пес, люди ховалися по будинках, а він кричав: «Зара побачиш, як Муса дере козла!». Якщо в його шаленстві хтось траплявся йому на дорозі, Муса міг душу з нього вибити. Бив беззастережно, і рідню свою, і тих, кого вперше в житті бачив. Якщо дорога колись заводила тебе до села Д., доброзичливі місцеві попереджали про нього, як про постійно активне стихійне лихо. Якби можна було, поставили би на в'їзді й попереджувальний знак.
Д. — єдине сербське село в околиці Зениці[42], але важливість цього люди зрозуміли тільки тоді, коли ЮНА пішла з міста. Селянам тоді подарували безліч гармат, пістолетів і автоматів, на кожного місцевого припало щонайменше три стволи. Приставили їм і командира — воєводу Мусу. Він постав перед селянами, обвішаний патронташами, в чорній шубарі з величезною дерев'яною кокардою. Дехто дивився на нього перелякано, але були й такі, в яких очі засяяли. Зениця дрімала в долині і просто-таки просила розстріляти її, по стількох роках стати достойними, поглянути Мусі в очі.
Десять днів і десять ночей Муса не просихав і не виходив з командного пункту, розташованого в колишньому магазині. На вході змінювалася варта, а воєвода щоранку призначав і змінював своїх заступників. Наказував, скажімо, привести до нього призначеного вчора заступника і того, хто мав би його замінити. Вони стояли струнко, приклеївшись поглядами до верхнього ґудзика його шинелі.
— Півнику, — завжди однаково звертався до першого підлеглого. — А ти знаєш, півнику, як Муса дере козла?
Нещасний відповідав: «Знаю», і тоді воєвода підскакував і жорстоким ляпасом вибивав йому зуби:
— Ти, півнику, нічого не можеш знати, доки я тобі не скажу!