Саліха Ф. затримали у відділку, але після ночі в ізоляторі поліція вже не знала, що з ним робити. Годилося б вислати його кудись, але жодна країна не прийме боснійця, схильного до бійки. Найпростіше було б повернути Саліха Ф. у Манячу, але це було технічно неможливо і порушувало людські права.
Справу вирішив якийсь розумаха з боснійського бюро в Празі. Запропонував поліцейським спровадити Саліха Ф. до психіатричної клініки, де його визнають божевільним, а таку особу ніхто не посміє висилати. Усе ті самі людські права. Поліцейські, вислухавши історію життя Саліха Ф., вирішили, що це дуже добра ідея.
У лікарні його зустріли, мов короля. Він отримав одномісну кімнату з телевізором, відеомагнітофоном і кріслом. Лікарі були в захопленні, бо їм до рук потрапив людський екземпляр, що на власні очі бачив, як його найближчим відтинають ноги, потім руки, потім голови. За найменшої можливості зазирали у вічко до кімнати. Він спокійно сидів у кріслі, дивився телевізор, перемикав канали і ліниво дзьобав виноград. Виглядав, як будь-яка інша людина на світі, коли без жодного зацікавлення переглядав останні репортажі з Боснії.
Лікарі вважали, що Саліх Ф. перебуває в шоковому стані, писали про це довгі й ґрунтовні звіти, готували тези до фахових часописів, прогнозували розвиток подій і чекали, що душа Саліха Ф., зранена, майже знищена, нарешті охолоне. Але стан його місяцями не змінювався. Саліх Ф. спокійно й чемно жив своїм життям, завжди однаково відповідав на поставлені питання, нічого не просив і ні про що не запитував.
Лікарі спробували вивести Саліха Ф. із шокового стану за допомогою хобі. Запропонували йому спів, малювання й фотографію. На вибір. Він подякував і відказав, що нічого з переліченого йому не треба і не приносить задоволення. Лікарі наполягали, і Саліх Ф. погодився займатися малюванням. Співати не вмів, а фотографій боявся.
Слухняно малював, коли надходив час малювання, а потім знову дивився телевізор і дзьобав виноград. Лікарі до пізньої ночі аналізували його малюнки. Коричневим олівцем він намалював барак, зеленим — траву, а жовтим сонце. Сонцю намалював очі й вуста. Інколи після малювання мусив пояснювати лікарям, що намалював. Вони безперестанку всміхалися і ставили питання, які часом перекладач не вмів перекласти.
Врешті надійшов день, коли потрібно було вирішити долю Саліха Ф. Лікарі приготували тільки одне запитання: «Що б ти зробив, якби тобі попалися ті, хто вбив твою дружину і дітей?». Саліх Ф. запевнив їх, що це неможливо, оскільки ті десь далеко, за державними кордонами з колючим дротом і мінометами. Але лікарі знову наполягали, переконуючи, що часом буває можливим і те, що, на перший погляд, видається неможливим. Збагнувши, що ті люди — як діти, і що їм достатньо щось уявити, щоб повірити в реальність цього, Саліх Ф. відповів: «Повбивав би і я їх… або дав би їм папір та олівець і сказав би так, як ви мені — малюйте!»
У лікарів просяяли лиця, вони взяли папір та олівці й проголосили Саліха Ф. ненормальним.
«
Колонію побудувала Австрія кілька років потому, як прийшла в Боснію. Акуратні будинки, по-військовому вишикувані в дві шеренги, та мініатюрні садочки, в яких, окрім безсмертників та подекуди зелених кущиків салату, мало що росло. Перед порогом кожного будинку — дерев'яний столик і дві-три табуретки. Літніми надвечір'ями довкола ширяли запахи кави та ракії, що їх пили з філіжанок із золотою зіркою та півмісяцем на дні. Застілля колонія відбувала пошепки, спокою не порушували навіть дитячі крики. Тут уже сотню років жили шахтарі, діти, онуки й правнуки тих, що, зібрані по всій імперії, одного ранку з'явилися з фанерними валізами на залізничній станції Какань. У Колонії вони створили сім'ї і проживали свій людський вік без особливих надій та сподівань, але з тим внутрішнім спокоєм, який часом створює ілюзію щастя. Їхній світ здригався лише в ті чорні дні, а вони, з якоюсь демонічною регулярністю, наставали щочотири роки, коли місто розривала сирена, повідомляючи, що дехто не повернеться живим із шахти.
На іншому краю міста поблизу стояли костел та мечеть. Православні, ніби за традицією, не жили в Колонії і не спускалися в шахту. Комунізм шахтарського життя майже не торкнувся. У глибині ями надто темно, щоб там могла пройти якась ідеологічна демонстрація. Ішли десятиліття, всі протокольні візити обминали Колонію; її мешканців не зачіпав час, всі моди проходили повз них, позбавляючи їх і автомобільного шуму, і світла неону, і акордеонних звуків, відтворених на синтезаторі. Тільки все товстіший шар пилу, що восени перетворювався на болото, і все темніша патина на фасадах свідчили, що все-таки щось змінюється і що, може, в своєму колообігу зустрінуться двоє часів: той, коли діди колоністів блукали по Боснії, шукаючи свої шахти, і майбутнє, в якому, можливо, не буде ні шахт, ні самої Колонії.